ЗА НЕДОСПАНІ НОЧІ ПОДАРУВАЛИ МАШИНУ!

Завідувачка ФАПом села Ратнів Луцького району Софія Смаль (на фото) — чи не єдина медичка в Україні, якій вручили ключі від нового автомобіля

Про таких недарма кажуть, що вони — сіль землі. Бо ці люди здобувають визнання у найважчий, але найнадійніший спосіб — щоденною працею. Дарма, що не увінчані високими титулами чи грошовитими посадами. Зате від них можна почерпнути житейської мудрості, яку годі вичитати в книжках. Смію стверджувати: Софія Смаль із села Ратнів Луцького району — саме з таких людей

Сергій НАУМУК


Ця жінка вже 35 років віддала лікарській справі. Спочатку була медсестрою дитсадочка, потім — завідувачем ФАПу.
— Досі пам’ятаю, що 1 березня отримала диплом, а вже наступного дня призначили на роботу. Отак і працюю все життя, — коротко каже про себе. І додає, що на зустрічі випускників довідалася, мовляв, тільки одна з групи працює сільським фельдшером стільки років. У Луцькому районі, до речі, 55–річна Софія Петрівна є найстарішим фельдшером. Не дивно, що лікує вже друге покоління односельчан.
— Навіть на швидкій допомозі відпрацював зміну — і вільний. А у нас — ненормований робочий день. Ніхто нічого не доплачує: ні за виклики, ні за перерваний вихідний. У табелі ставлять 6 годин, нібито я працюю до обіду й усе. Але ж так ніколи в житті не буває. Ніхто не знає, коли захворіє. Дзвонять на мобільний і треба йти, — усміхається Софія Петрівна. — Така робота, що мусиш бути прив’язаний. Завжди сумка зібрана, двері відчинені, бо в будь–яку пору люди йдуть. І вдень, і вночі. Ніхто не питає, чи сама хвора, чи з температурою, чи щойно з ванни — мусиш йти. Тому молодь довго на такій роботі не затримується.
Не один раз доводилося сільській медичці рятувати життя односельчан. Якось дворічний та трирічний малюки витягли з холодильника блискучу упаковку невеличких «цукерок». Вони бачили, що їхня бабуся не раз ковтала маленькі кружальця. Спробували й самі.
— Веземо їх швидкою, а діти помирають. Треба обом робити штучне дихання. Одній дитині його роблю, а вже другій треба давати укол, бо тиск падає. Але справилася і діти вижили, — Софія Петрівна пригадала найважчі випадки зі своєї практики. — Було таке, що жінка вдарила чоловіка в тім’я пляшкою. У того настала клінічна смерть. Довелося годину робити штучне дихання. Хлопці зі швидкої потім дивувалися. Мовляв, яку силу волі треба було мати, щоб стільки часу рятувати потерпілого. Так-то воно так, зате людина жива донині. Приймати пологи вдома чи в автомобілі — буденна робота. Хоча, може, у когось наша професія і асоціюється з чистим халатом.
Непокоїть сільську медичку й реформа галузі, про яку стільки мови. За словами Софії Смаль, часто наші люди не мають грошей навіть на найпростіші ліки. Тому 400 гривень на квартал, які виділяють ФАПу для купівлі медикаментів, недостатньо.
— Реформи треба робити з головою. Була вказівка, що без підтвердження фельдшера швидка не виїжджатиме. Значить, доведеться йти пішки в інший кінець села. Притому ніхто ж не знає, який стан хворого. А якщо це інфаркт? Мусить якось те питання втрястися, бо може закінчитися бідою. Кажуть, що після реформи буде краще. Мені здається, що треба було подивитися, як буде у Вінниці. У нашому селі ще легше, бо якщо я попрошу будь–якого водія з нашого господарства «Рать», то він мене послухає і підвезе. Мусить бути або страхова медицина, або більша пенсія, — переконана фельдшер, яка все життя пропрацювала в селі. — Якби вираховували із зарплати кількадесят гривень, то не страшно. А одномоментно де взяти гроші? У мене є корова, свині, гектар городу. Роблю чорно, але запасу немає. Я не ледар і не п’яниця, але по копійці можу зібрати хіба 5 тисяч гривень. А коли чоловік захворів і йому довелося робити операцію, то довелося протягом року заплатити 50 тисяч. Добре, що позичили добрі люди.
Дуже гарно Софія Смаль говорить про керівника місцевого господарства Віктора Шумського. Мовляв, він завжди відгукнеться, якщо необхідно допомогти. Адже добре знає, що до Смалів приходять і вдень, і вночі.
— Віктор Анатолійович каже мені: «Як тільки у вашому дворі собака гавкає, значить, до вас хтось йде», — усміхається Софія Петрівна. — Якось викликали до сироти. Завезли її в лікарню, вона не має у що вбратися. Шумський поїхав і купив дитині спортивний костюм. Не одному гроші на операцію давав.
Проте нелегку працю фельдшера нещодавно було належно пошановано. Якось в оселі Смалів пролунав дзвінок. Господиня звично подумала, що у когось трапилася біда. Проте виявилося, що її запросили на урочисті збори господарства «Рать». Там, підбиваючи підсумки наприкінці кожного року, найкращим працівникам вручають автомобілі. Цього року серед нагороджених була й сільська медичка, яка отримала ключі від «Деу–Ланоса». Чого–чого, а такого Софія Смаль не чекала. Пізніше зізналася, що «це була наче казка чи сон». Хоча автівкою керує не вона, а чоловік Володимир Михайлович.
— Я не чекала такого дороговартісного подарунка, може, й не заслужила. Все-таки це приватне господарство, хоч ми постійно й співпрацюємо. Взагалі, у нас — ніби окрема республіка. Все вирішується на місці. Шкода, що такого Шумського немає в кожному українському селі.