Інна Білецька, молода тележурналістка з «Інтера», з якою зустрілися на цвинтарі села Красний Сад, дивилась на мене здивованими очима нинішнього покоління...
Інна Білецька, молода тележурналістка з «Інтера», з якою зустрілися на цвинтарі села Красний Сад, дивилась на мене здивованими очима нинішнього покоління, яке, здається, нічим уже не здивуєш і для якого я — з іншого вже часу й іншої епохи. Хвилину тому Інна так само по кілька разів перепитувала у жительки села Городище Луцького району Віри Степанюк (уродженої Павлової): «Як таке могло бути? Кому і що ті люди були винні?». Судячи з виразу обличчя, навіть їй, певною мірою підготовленій до подібної інформації людині, почуте видавалося неймовірним. А Віра Степанюк тим часом оповідала, як, коли заходив їй щойно восьмий рочок від роду, смерть пройшлася їхнім селом Красний Сад, винищуючи всіх лише за те, що були українцями. 19 квітня 1943 року від розправи, з якою наскочили на село поліцаї-поляки із розташованої в сусідній Андріївці «пляцувки», їхню родину врятувало тільки те, що Вірина мати Оксенія Павлова, знаючи чеську мову, переконала присутнього серед карателів гітлерівця — вона є чешкою. Вбивали ж тільки українців.
Петро БОЯРЧУК, власний кореспондент газети «Волинь-нова» в Горохові, заслужений журналіст України
Те, про що розповідала Інні Білецькій Віра Степанюк, про що в різні роки говорили мені Ольга Новосад (Надашкевич), Надія Новосад (Павлова) та Галина Вітюк (Козик), котрим також пощастило тоді врятуватися від смерті, гостро різало слух незвичністю. Адже зовсім ще недалекі часи, коли ми з дня у день слухали про злочини «українських буржуазних націоналістів», на яких зазвичай списувалися всі провини, але при тому не отримували жодної інформації про злочини проти української сторони. І особливо, коли заходило про міжнаціональний конфлікт українців та поляків на Волині у 40-х роках минулого століття. Так із образу волелюбного українця, який мріяв про власну державну незалежність, а надто — українського повстанця, котрий за ту незалежність ладен був змагатися з цілим світом, свідомо творився образ патологічного убивці. А будь-який злочин проти української сторони замовчувався чи виправдовувався тим, що був начебто спрямований проти «українських буржуазних націоналістів — ворогів українського народу» тоді, як найменша провина українців перед тими ж поляками нерідко перебільшувалася в багато разів. Зайве говорити, кому і яка була вигода від такої от «однобокої» правди в минулому і кому яка вигода від неї тепер. Але не зайве ще раз нагадати, що тих, хто цією «правдою» маніпулював і маніпулює, менше від усього цікавлять історична справедливість, як і міжнаціональне порозуміння, оскільки йдеться про те, щоби українську ідею, а тепер — наш європейський вибір, дискредитувати у будь-який спосіб. То ж не дивно, що про трагедію знищеного 19 квітня 1943 року поляками українського села Красний Сад, де у спільну могилу лягло 104 ні в чому не винних особи різного віку і статі, навіть і в Горохівському районі, на мапі якого могло це село бути, донедавна вже не згадували. Тим часом трагедія Красного Саду з українського боку — випадок на Волині ніяк не поодинокий. І саме те, що подібні випадки було цілеспрямовано замовчано, відтак і забуто, сприяють нині тим, хто хотів би колишній розбрат розбурхати з новою силою. «А який зв’язок між Красним Садом і Павлівкою Іваничівського району?» — допитувалася Інна Білецька, переносячи увагу із розправи над українським селом до розправи над поселенням польським. Окрім логіки часу — від 19 квітня 1943 року до 12 липня 1943, коли сталася трагедія в Павлівці, минуло майже три місяці — зв’язку між цими двома подіями нема буцімто жодного. Але є пам’ять про пережитий біль і тепер єдино вона має здатність остерігати як одних, так і других, від того болю на майбутнє. Бережімо цю пам’ять.
