В одному із попередніх чисел «Волинь-нова» розповідала про знайдені жителем села Іванчиці Рожищенського району Степаном Самосиком у випадково придбаному ним старому вуликові рукописи, серед яких — «Нарис визвольної боротьби Рожищенського району»...
В одному із попередніх чисел «Волинь-нова» розповідала про знайдені жителем села Іванчиці Рожищенського району Степаном Самосиком у випадково придбаному ним старому вуликові рукописи, серед яких — «Нарис визвольної боротьби Рожищенського району». (на фото), створений 1965 року не розкритим спецслужбами СРСР — УРСР учасником цієї боротьби, одним із провідників місцевого повстанського руху 1940 — 1950 років. Свої спогади він підписав псевдонімом «Чумак». У тому житті, з якого пішов у боротьбу і підпілля, був, як вказують сторінки «Нарису», уродженцем і мешканцем села Рудка-Козинська Рожищенського району О. А. Пархомчуком, або, до чого схиляють деякі свідчення, Степаном Олексійовичем Пархомчуком, «зацікавленим у столярстві, а ще більше у пасічництві». Сьогодні ми пропонуємо деякі сторінки зі щоденника повстанця, максимально зберігши мову автора
Петро БОЯРЧУК
НЕ ХОТІЛИ БУТИ НІ ПІД ЧИЄЮ ОКУПАЦІЄЮ 4-го липня 1941 року в Рудці-Козинській відбулись громадські збори, на яких за большевицьким взірцем обрали сільську адміністрацію. Було зачитано текст Проголошення Української Самостійної Держави, опублікований 31 червня 1941 року у Львові, вшановано пам’ять полеглих за Україну. І на закінчення всією громадою заспівали «Заповіт» Тараса Шевченка та національний гімн «Ще не вмерла Україна». Наша сільська адміністрація рішила провести такі вибори в усіх селах району і потім організувати районну адміністрацію. Під керівництвом Козяра (Козяр Сергій Степанович, уродженець села Піддубці нині Луцького району, член ОУН з 1940 р., загинув у 1944 р. — ред.) 7-го липня в Рожищі було організовано районову поліцію, міську управу, приступили до відновлення і організування інших установ та підприємств міського та районового значення. Але наша влада формально проіснувала під німецьким окупантом лише три місяці, поки німецьке гестапо не застосувало проти нас арешти і розстріли. Козяр став жити нелегально і ми всі перебували на напівлегальному становищі. Я став інструктором райспоживспілки, як інструктор, їздив по району, маючи завдання створити сітку нашої організації. Весною 1942 року Рожище я залишив, мене приз начили районовим провідником організації і одночасно секретарем сільської управи. Але то для мене стало заважко, я став клопотати про звільнення, це клопотання врахували і наділили мене в нашій організації районовим адміністратором. На цім посту залишився аж до приходу большевиків — до 24 березня 1944 р. На весну 1943 у нас вже діяла добре озброєна районова боївка в складі тридцяти осіб та військовий відділ чисельністю в сорок осіб. А з ходом весни боротьба з німецьким окупантом за незалежність України розрослась поза рамки організації і перетворилася на масову. Знов полилась на багатостраждальну українську землю і кров її ворогів, і кров рідних її синів та дочок. Першим у Рожищенському районі згоріло село Рудка-Козинська. В годині одинадцятій 9 липня 1943 року на сімдесяти підводах понад триста озброєних бандитів — в основному поляків, очолюваних військовиками з мадярської військової частини — раптово вдерлися в село зі сторони Козина. Зразу ж, нічого не питаючи, почали стріляти в зустрічних людей, грабувати добро і палити будинки. Згоріло понад сімдесят господарств із двома сотнями холодних і теплих будинків, було знищено і забрано понад триста голів різної худоби, пограбовано у селян різного добра вартістю в десять тисяч центнерів пшениці, спалено і постріляно сімнадцять жителів села, в тім числі 11 чоловіків, 4 жінки та 2 дітей, які не встигли втекти. Зараз після Рудки-Козинської цілком спалено карателями село Сокіл, частково погоріли села Доросині, Залісці, Любче, Тихотин, Башова. А села Баб’є і Вітоніж, де вже розмістилась наша Самостійна і ворогові туди трудніше було добратися, були збомбардовані у вересні 1943 року чотирнадцятьма бомбардувальниками. Але Доросині, Ясенівка, Тихотин, Щурин та інші західні села нашого району, а головне Баб’є, Вітоніж і Тристень німецькій адміністрації вже не підлягали. Тут адміністрація була Української Повстанчої Армії. Вже наприкінці травня 1943 року повстанці ліквідували німецькі фільварки в селах Кияж і Ясенівка, потім — у Пожарках і лише в селі Березолуки при підтримці трьохсот осіб німецької залоги, озброєної чотирма гарматами і одною танкою, окупантам вдалося зберегти фільварок до осені, коли наша районова боївка при помочі регулярної частини Української Повстанчої Армії розбила і його. Худобу і майно з фільварків було поділено між селян.
«ВОНА НА ЦІЛУ ГОЛОВУ ВИЩА ВІД СВОЇХ БАНДЕРІВЦІВ» Наша Стріла була не тільки хорошим організатором жіночої сітки району і досвідченою санітаркою, але мала й багато інших гарних рис. Природа обдарувала нашу Стрілу щедро. Вона мала дуже легкий гарний голос і чудово ним володіла, з дитинства співала в Рудці-Козинській у церковному хорі, а пізніше виступала у головних ролях в самодіяльному театральному гуртку. Там, де була вона, кудись відступали страхи і навіть за найскладніших умов було легше. Не була вона і такою, як дівчата-санітарки, котрих мені траплялося бачити в боївках інших районів. Ті намагалися бути строгими і далеко тримались від хлопців, не жартували з ними, окремо їли, окремо спали. Наша Стріла завжди була серед нас, разом з нами їла та спала і це її авторитету ніяк не псувало, бо хлопці від неї тримали свої руки далеко. Авторитет Стріли був великим навіть і серед тих, хто особисто її не знав, а тільки чув про неї. Розвідка доносила, — спираючись на дані своїх сексотів, большевики говорили, що «Стріла кожному може влізти в душу» і що «вона є на цілу голову вища від своїх бандеровців». А ще говорили, що нікого із повстанців вони так не хотіли б схопити живим, як Стрілу. Нас було тоді 22 особи, на озброєнні мали 12 автоматів, 7 крисів, 11 пістолів, 40 гранат, 3 кулемети і гранатомет. Ішли в село Пожарки. Дорогою знову потрапили під зливний дощ, який вимочив до нитки. Вирішили зупинитися в Рудці-Козинській у Михайла Мосійчука, або, як казали, Буцюка. Господар прийняв нас гостинно, відтак «заквартирували» в його клуні. Пороззувалися, порозвішували сушити верхній одяг і повлягалися на перепочинок. А близько полудня мене розбудив Довбня, який залишався на варті, і повідомив, що почув неподалік шум автомашини. Він ще доповідав мені про свої спостереження, а з північно-західного боку по клуні вже почали стріляти і наступної хвилини стало зрозуміло, що ми з усіх боків оточені большевиками, котрих, як потім довідалися, було 75 осіб. Командир нашого загону Буревій (Степан Михайлович Архипчук, уродженець села Рудка Козинська, загинув у січні 1948 р. — ред.). дав наказ іти на пролом. Мусили діяти блискавично. П’ять повстанців залишились у клуні і з неї прикривали нас вогнем, а решта сімнадцять кинулися розсипом в жита. Так прорвали залогу большевиків і своїм вогнем прикрили відхід хлопців, котрі зоставались у клуні. … Важко поранений стрілець Довбуш, щоб не потрапити до рук живим, застрілився. Вже знемагаючи, сказав (про це повідомила жителька села Христина Біскуп): «Вмираю за Україну». Коли ми виходили з бою, то Стрілі випало прориватися понад сільською управою, де були якісь двоє з райцентру. Вони ще вранці прибули до села організовувати поставку. Були озброєні, але угледіли нашу дівчину і заховалися аж на горище. А як повернулись у Рожище, то похвалялися, що бачили «саму Стрілу». Мовляв, «дьорзко» ішла з санітарною сумкою на плечу, а в руках із автоматом. Цей наш «історичний» бій відбувся восьмого червня 1945 року. А в січні 1948 Стрілу було направлено в інші терени і в грудні того року стало відомо, що в селі Хорохорин Торчинського району енкаведе розкрило криївку, в якій перебували дві дівчини і троє хлопців. Усі погинули. Враз із ними загинула і наша Стріла.
«НАШОГО ДУХУ МОСКВА НЕ ЗЛОМИЛА» Від 10 липня 1945 року нам знову довелося іти в глибоке підпілля. Москва загатила всі села і ліси енкаведистами, які проводили облаву за облавою. Знову рили криївки і ділилися на групи по дві — три особи, знову призвичаювалися до того проклятого підземельного життя, в якому гинули наші предки, гинемо ми і (кому ж це відомо?) чи ще не будуть гинути ті, хто іде в цій боротьбі слідом за нами. Сидимо цілими днями у вогких задушних криївках, часто без води і в темряві, бо каганці чи гасові лампи за браком кисню не горять. Особливо важко в криївці гарячого літнього дня. А вечором, коли вийдеш на верх і вдихнеш свіжого повітря, зразу валишся на землю. Паморочиться в голові. Мусиш полежати годину–другу, щоб унормуватися. Однак, не дивлячись на всі труднощі і втрати, продовжували боротьбу. Були певні того, що цей проклятий грізний світ ніколи не застрашив і не застрашить прагнення українського народу до свободи, до незалежности. За це пролили свою кров найкращі сини й дочки українського народу і вона не дасть зледащіти будучим поколінням, кликатиме їх до завершення цього великого чину. Майже трирічна підпільна боротьба під московською окупацією тяжко позначилась на здоров’ї наших повстанців. У мене хвороби, до яких додалася ще й рана, набрали такого прогресуючого характеру, що в кінці 1946 року цілком виколіївся. Свідомий того, що є тягарем для організації, якого вона мусить позбутись, обговорив це становище з найближчими друзями і наша група обрала собі провідником іншого. А 1947 — 1949 були смертельні. Якщо в 1944 — 46 роках у боротьбі з московською тиранією загинуло на полі бою 20 процентів наших повстанців, то за ці роки погинули майже всі. Але духовно повстанці держались досить високо. Цього Москві так і не вдалося зломити.
ДРУЗІ МОГЛИ ЗРАДИТИ, АЛЕ НЕ МАТЕРІ В часи, коли доводилося сидіти по криївках, дуже часто єдиним для нас зв’язком зі світом були наші рідні. Найчастіше з нами зустрічалися Михайло Пархомчук (батько підпіляків Сірка і Кручка — Степана і Федона Пархомчуків) та Олена Архипчук (мати Буревія —Степана Архипчука), які не визнавали жодного страху і робили з нами бачення за найскладніших умов. Та головне, що вони завжди самі добре трималися духовно і старалися нас тримати на такому ж рівні. А тому ніколи не приносили новин, які б захитували чи застрахували. Хоч трималися так не всі. Для порівняння назву матір нашої Стріли Анну Бородюк. Свою дочку вона любила не менше від інших люблячих матерів. При зустрічах завжди нас перестерігала, наказувала, аби добре ховалися чи навіть відійшли десь у безпечніше місце, бо «тут большевиків дуже багато совається», але нерідко траплялося, що крізь сльози й зітхання додавала: «Мабуть, дітки, таки погинемо, бо тої нечисті ніхто не здолає, її розвелося, як мошки». Нагонить на нас, бувало, тим зітханням таких тяжких думок, що вже край, здається. Але ж і не винна ні в чому, бо тільки виказувала свою материнську турботу. І зовсім іншу розмову мала Буревійова мати Олена Архипчук. Як і мати Стріли вважала свою дочку, так і вона вважала для себе сина найдорожчим, нерідко говорила, що живе на цім світі, поки є він, і якщо його вб’ють, то вона зі слабким своїм серцем не витримає, але вірила в нашу перемогу і тою вірою додавала віри нам самим. Але так судилося, шо ні цієї перемоги (вірю в силу духу і воскресний Твій День, Україно! Прийде час…) вона не дочекалась, ні про смерть свого сина, чого найбільше боялася, не почула. Бо коли вдруге (група сельчан, яких совєтська влада вивезла першого разу з Рудки-Козинської на Північ Росії, із спецпоселення втекли. — ред.) вивезли на Сибір, то вже там і померла. От що писали наші «сибіряки» про похорон цієї жінки в одному з листів: «Ми всі зібрались у барак, де лежала мертвою наша Олена, щоб, як можем, належно випровадити її в останню путь. Але раптом до барака входить листоноша і вручає Миколі, мужу покійної, листа з України. Він відкрив його, став над домовиною Олени і вголос прочитав: «До вас пише ваша дочка Анна. Тату і мамо! Я боюся за слабе мамине серце, але так само боюсь, що будете на мене обіжатися, коли про це повідомить вас хтось інший. А хочу сказати, що всю нашу родину постигло велике горе, — дня 22 січня 1948 року зупинилося серце мого брата, а вашого сина Степана. Він убитий…» Микола закінчив читати листа, мабуть, хвилину стояв мовчки, аж раптом, ніби пробуджений зі сну, глянув на всіх нас, присутніх в бараку, тоді поклав листа на груди покійній Олені. «На, — сказав. — Твоя єдина надія, єдине твоє щастя — з тобою». 1965.
