То була моя остання студентська весна у Києві. Столиця врочисто святкувала 30–річчя Перемоги...
То була моя остання студентська весна у Києві. Столиця врочисто святкувала 30–річчя Перемоги.
У парку Слави над Дніпром я почула мелодію, голос, які подіяли магічно, змусили наблизитися. На віддаленій алеї побачила сивочолого фронтовика, його груди не вміщали бойових нагород, серед яких зауважила і медаль «За відвагу». Він стояв, опираючись на милиці, порожня холоша вище коліна була акуратно пристебнута двома великими англійськими шпильками. Похитувався у такт мелодії, в яку вплітався ледь уловимий дзвін нагород, а у весняне небо злинали гіркаві слова: Этот день Победы порохом пропах, Это праздник со слезами на глазах… Голос був такий, що йому позаздрила б і Віденська опера, але ветеран притамовував його, раз по раз змахуючи зі щоки скупу чоловічу сльозу. Слухачів було небагато, переважно ветерани, і вони також не приховували зворушення. Так я вперше почула пісню Давида Тухманова на слова Володимира Харитонова «День Победы», без якої ось уже котрий рік не обходиться жодне свято. Тоді ж я пережила справжнє потрясіння, бо одна справа, коли пісня лунає зі сцени у виконанні хай і дуже талановитого співака, і зовсім інша — коли отак у парку, під передзвін бойових нагород, на милицях, із порожньою холошею… Таке не забувається.
