Я народилася тоді, коли після підписання акта капітуляції Німеччини минуло вже 8 літ. Але інколи мені здається, що я бачила війну…
Валентина ШТИНЬКО, редактор відділу національного відродження
Я народилася тоді, коли після підписання акта капітуляції Німеччини минуло вже 8 літ. Але інколи мені здається, що я бачила війну…
Очима мами, десятилітньої дівчинки. Принаймні — її перший день. Того червневого світанку вона погнала на хутори худобу, свою і сусідську. Уже дійшли до пасовища, як раптом ранкову тишу молодого літа розпанахало ревіння хрестатих літаків, вибухи бомб і стрілянина. В обідню пору ніхто із дорослих чомусь не прийшов доїти корів, вим’я їм розпирало від молока, і худоба ніяк не хотіла пастися. А дівчинці хотілося їсти. Бабуня Варварка прийшла лише наступного дня, а ту тривожну ніч дитина провела у недобудованій клуні із чужими людьми, які вже «втікали від війни». Вони з бабунею поверталися додому стежкою через житній лан. На узбіччі сидів солдат, тримаючись руками за живіт, із якого виповзали нутрощі. Замість обличчя у нього була кривава рана. І лиш вуста шепотіли: «Пить… Пить… Пить…». Дівчинка, хоч було їй дуже страшно, хотіла напоїти його із пляшки, яку завбачливо взяла в дорогу бабуня, але та шарпнула її за руку і прискорила крок. Потім мама довго не могла пробачити їй цього вчинку, аж поки бабуня не пояснила, що пораненим у живіт давати пити категорично не можна. А крім того, вона зрозуміла, що солдатикові з таким пораненням нічим не допоможеш, а за онуку боялася, бо в довколишніх селах уже владарювали німці. І вони вже спалили хату наших родичів, і на цвинтарі вже виросли дві свіжих могили. А я, вихована на радянських стереотипах про війну, довго не могла пробачити мамі іншу розповідь, про «доброго німця», який квартирував у дідовій хаті. Він був фельдшером і якось попередив діда про облаву. Німець знав польську мову, і вони могли порозумітися. А одного разу, помітивши, як у неї потріскались до крові ноги (взуття не було, і дітвора, виганяючи худобу «на росу», щоб зігрітися, встромляла ступні у теплі коров’ячі «пляцки»), сам помив їй ноги, намастив якимись ліками і заборонив бабусі будити її, щоб знову гнати на пашу худобу. А дівчинці розповів, що десь там, у Німеччині, в нього теж є донька такого ж віку, її звати Марта. Незабаром від Марти прийшла посилка, в якій були стрічки для кіс, шоколад і разочок блакитного намиста… Я слухала цю мамину розповідь і кипіла від обурення: ну хіба можуть бути німці добрими і чуйними?! Це ж фашисти! Ми так багато знали про жахіття концтаборів, застінки гестапо, куди інколи втрапляли наші безстрашні герої на кшталт молодогвардійців. Але наше покоління довго анічогісінько не знало ні про пакт Молотова — Ріббентропа, ні про спільний парад німецьких і радянських військ вулицями Бреста, ні про страшні сталінські табори, ні про звірства і підступи енкаведистів у протистоянні із воїнами УПА, ні про тисячі людських життів, безглуздо покладених на тих же берегах Дніпра, щоб визволити столицю конче до 7 листопада, роковин революції. Але сьогодні — 9 Травня, і що маю відповісти своїй онуці–семикласниці: це день Великої Перемоги чи день великої скорботи? І чому навіть тепер, через 68 літ, переможені живуть значно краще від переможців? І не лише у матеріальному плані. Сьогодні, до речі, у Німеччині відзначають День батька. А завтра німці вшановуватимуть книгу. Цього дня 80 років тому фашисти у Берліні та ще кількох містах країни розвели великі вогнища і покидали у них «шкідливу» та «брехливу» літературу. Геббельс, тодішній міністр пропаганди, звелів привести на спалення студентів і професорів — «вказати їм правильний шлях». У вогні палали твори Ейнштейна і Фрейда, Маркса і Цвейга, Генріха і Томаса Маннів… Аби не забути, до чого призводить зневага до книги, і запровадили у Німеччині цей день. Німці добре пам’ятають свою історію, бо за те, що привели до влади біснуватого Адольфа Шикльгрубера (Гітлера), довелося розплачуватися перед світом морально й матеріально. Радянська влада, хоч і не палила вогнищ із «шкідливих» книг, також вилучала їх із бібліотек. І ретельно викошувала цвіт української інтелігенції. Своєрідний інтелектуальний рахунок новітній історії виставив письменник Юрій Винничук своїм двотомником «Розіп’ята муза», де зібрав інформацію про всіх розстріляних і вбитих українських поетів. Точніше, не «всіх», а тих, про кого вдалося знайти відомості. А хіба ми не знаємо про те, що запрошені у школи чи вищі навчальні заклади фронтовики свого часу розповідали про війну так, як цього вимагали відділи пропаганди й агітації, а в родинному колі, за чаркою, згадували зовсім іншу війну. У ній був не тільки безприкладний героїзм, а й дуже багато крові, болю, жорстокості, цинізму, несправедливості. Чи маємо право про це забувати?! У ці дні на телеканалах демонструють ролики, в яких дітей запитують, чи знають вони, що таке повітряна тривога, пайок чи інші атрибути воєнного часу. Звісно, діти не знають. І голос диктора торжествує: «Дякуємо, що вони цього не знають». Так, це щастя, коли діти зростають у мирі, не переживши воєнного лихоліття. Але війна — це крайній вияв недолугості політиків, за яку розплачуються народи. Так було у всі часи, не виняток і війна, яку назвали Другою світовою. З кожним роком вона віддаляється у часі, стаючи вже далекою історією, адже серед нас залишилися лиш поодинокі її справжні учасники й очевидці. Шануючи особисту мужність і відвагу кожного з них, мусимо пам’ятати, що своєю кров’ю, зламаною долею, а часто й життям вони передусім розплачувалися за злочини політиків.
