61 ДОБА НОРИЛЬСЬКОГО ПОВСТАННЯ

Зі вставання і хвилинного пошанування пам’яті всіх борців за волю України розпочалося на пропозицію ведучого Богдана Самохваленка урочисте зібрання, присвячене 50-ій річниці норильського повстання, яке відбулося в облмуздрамтеатрі імені Тараса Шевченка. Справді, повстання в одному з найстрашніших таборів на Крайній Півночі, далекому Таймирі, було частинкою тієї важкої боротьби за майбутнє вільної України, яку вів наш народ у минулому двадцятому столітті. Про це ж говорив у вітальному слові заступник голови облдержадміністрації Степан Родич, який передавши вітання голови облдержадміністрації Анатолія Француза, зазначив, що норильське повстання, в якому взяло участь чимало політв’язнів-волинян, відіграло надзвичайно важливу роль у розхитуванні системи гулагів, всієї імперії зла.
На зборах у драмтеатрі про важливу роль повстання в Норильську в історії українського національного руху, його значення тепер говорили, зокрема, голова Всеукраїнської спілки політв’язнів і репресованих Євген Пронюк, син легендарного командуючого УПА генерала Чупринки — Романа Шухевича — Юрій Шухевич, поему про ті незабутні й трагічні події прочитав учасник повстання, нині лучанин Олександр Петрич, а голова Львівського братства ветеранів УОН—УПА Олесь Гуменюк вручив групі учасників повстання грамоти і пам’ятні медалі. Їм присвячували патріотичні пісні хори “Посвіт” і “Злагода” з обласного центру, хор “Калинонька” з селища Луків Турійського району та інші самодіяльні митці, уривок з вистави “Ноїв ковчег”, дія якої відбувається 1953 року в час повстання в норильському таборі, показав народний театр селища Колки Маневицького району. Та найважливішими все ж є схвильовані свідчення самих учасників норильського повстання.
Мелетій Семенюк, голова крайового братства ветеранів ОУН—УПА імені Клима Савура, колишній політв’язень:
— Ще у Луцькій тюрмі у четвертій камері, так званого залізного корпусу, в’язні складали плани збройного виступу по прибутті до таборів. Ініціаторами такого майбутнього виступу були Федось Пуць з села Городище Луцького району, кулеметник сотні Мороза, Лукаш Жук, районний господарчий Голобського району, Ярослав Коляда, який очолював службу безпеки УПА в Колківському районі, Степан Гончаренко, полковник армії УНР та інші вояки УПА. Довелося там і мені бути.
У вересні 1952 року нас 1200 в’язнів перевезли із Караганди в Норильськ, де панувала справжня зима і люта сваволя табірної адміністрації. Почалися акти непокори, які посилилися після смерті Сталіна. Адміністрація ізолювала найнебезпечніших 40 в’язнів у тюрму, на так звану четверту зону. 25 травня розвезли цих в’язнів по різних таборах. 25 з 40 нас потрапило до третьої зони.
Коли один з цих 25-и йшов до лікаря, його сексоти намагалися вдарити ножем. Ми зчинили шум і почали виломлювати двері. Вирвалися в коридор з камери, а далі в двір для прогулянок. Туди вже ввели солдатів. Вони поранили нашого побратима Соколюка і колишнього Героя Радянського Союзу Івана Воробйова, який теж сидів. Хтось крикнув: “Каторжани, що ви дивитеся, як нас б’ють!”. Натовп у кілька сотень каторжан повалив паркан, нас звільнили з БУРу (барака посиленого режиму).
Ми захопили начальника так званих “горних таборів” генерал-лейтенанта Семьонова і капітана МГБ. Солдати відкрили ураганний вогонь по зоні. Було забито 6 каторжан. Так і почалося повстання в норильських таборах. Підпільна організація ОУН існувала під виглядом “допомогового комітету”, який перебрав усю владу в таборі після втечі адміністрації.
Повстання тривало з 4 червня до 4 серпня 1953 року. У ньому взяло участь 4800 політкаторжан. Табір був розділений на кілька куренів. Панували порядок і дисципліна. Вхід до табору охороняла сотня, якою керував Микита Худоба з Рівненщини. При в’їзді висів великий лозунг “Воля або смерть”. Ми добилися приїзду з Москви заступника генпрокурора Вавилова і комісії на чолі з працівником ЦК Кисельовим. А 4 серпня почався штурм табору, під час якого загинув ще 181 в’язень. Та 61 доба поклала початок загибелі ГУЛАГу, розвалу комуністичної імперії.
Ніна Петрич, лучанка, колишній в’язень ГУЛАГу:
— По-сусідству із жіночою зоною була чоловіча. І ми почули як у сусідній, чоловічій зоні хтось крикнув: “Хлопці, давайте заспіваємо нашу, українську, пісню”. Пісня полинула в заполярне небо. Це не сподобалося вартовому, який відкрив вогонь по тих, що співали.
Наступного дня чоловіки-в’язні перекинули до нас у шосту зону записку: “У нас є поранені, ми не виходимо на роботу, страйкуємо”. Ми вирішили підтримати чоловічу зону. Створили страйковий комітет, вивісили чорний прапор, як знак протесту і суму за загиблими. Оголосили голодовку, стали також вимагати комісію з Москви. Коли солдат намагався зняти прапор і погрожував стріляти, волинянка Надя Гопонюк відважно стала проти нього і сказала: “Стріляй!”. Потім ми це слово всі голосно кричали, аж до табору почали підходити норильчани і питати: “Що їм роблять, що вони так кричать?”.
7 липня, коли вперше намагалися штурмувати жіночий табір, застосовуючи шланги з холодною водою, ми зібралися в гурт і заспівали гімн “Ще не вмерла Україна”. То вже був спів вільних людей, дух яких не вдалося нікому зломити.
Микола Стасюк, колишній політв’язень, станичний Рожищенського району:
— Я був у таборі в Кайєркані, біля Норильська. Вперше відчув себе знову людиною, коли в таборі до мене підійшов один з в’язнів і сказав: “Ось тут списки зрадників, яких ми незабаром будемо судити своїм судом. Я тобі їх довіряю, бережи їх”. А незабаром ми покарали тих, хто видавав чекістам своїх товаришів.
Коли ж ми дізналися про повстання в норильських таборах, то оголосили страйк і голодовку. Після страйку і приїзду комісії з Москви, хоч повстання, як ми дізналися, придушено, нам оголосили, що віднині не буде грат на вікнах, з одягу знімаються номери, дозволяється листування без обмежень отримування посилок не лише раз у рік, як було раніше. Дозволялося носити не табірний, а той одяг, який хто мав. Навіть був такий пункт — дозволяється відрощувати волосся, хто яке хоче. Незабаром, у березні 1955 року, я вийшов на волю.
Євген Овсіюк, колишній політв’язень, нині живе в Рівному:
— Ми щоночі писали листівки, уявіть собі, п’ятсот, тисячу за ніч. Паперу мали вдосталь, бо його залишилося багато в приміщенні табірної адміністрації. Листівки були звернені до жителів Норильська. Ми їх клали у великі паперові змії, які запускали в повітря. До тих зміїв прикріпляли спеціального гніта, який горів з розрахунком, щоб листівки розсипалися над містом. Іноді вони летіли за 120 кілометрів до Дудінки.
Коли нас позбавили їжі, ми про це написали в листівках. Перестали подавати воду — теж про це написали. І нам змушені були привезти і харчі, і подати воду. Це теж була перемога. Коли ж почався штурм з 33 чоловік, які були зі мною, лишився живим один я, бо мене накрили трупи друзів.
Наостанок назвемо тих повстанців Норильська, котрі ще лишилися в живих, кого відзначили тією скромною медаллю: Степан Куцай, Антін Підгурський, Марія Стрехонюк, Степан Курпеляк, Петро Мартинюк, Петро Мосійчук, Мирон Мелень, Роман Загорулько, Максим Бобицький, Петро Соремчук. І як влучно сказав колишній політв’язень, нині заслужений працівник культури України Петро Мосійчук: “За норильським повстанням відразу було повстання у Воркуті. Норильськ захитав Колиму, а наступного, 1954 року, було ще більше, знамените Кенгірське повстання в Казахстані, участь в якому брали і колишні “норильчани”. Той вогонь уже було не погасити ні кулями, ні танками”.
Володимир ЛИС.
Фото Ростислава ХВЕНЯ.