… Дуже добре пам’ятаю голодовку 1932 — 1933 років. Було мені тоді 10 літ. Люди падали, як солома...
… Дуже добре пам’ятаю голодовку 1932 — 1933 років. Було мені тоді 10 літ. Люди падали, як солома. Ноги у всіх пухли. Постійно хотілося їсти. Померлих голодною смертю ніхто окремо не хоронив. Їх накидали на підводу, як дрова, й везли за село. Там ховали в спільній ямі. Наша мати вблагала начальників узяти її на роботу у відділок цукрового заводу, який працював недалеко від села. Робітникам замість плати видавали якусь баланду. Мати приносила її нам, п’ятьом дітям. А ще ходили виколупувати із землі, де стояли кагати, мерзлу колгоспну картоплю. З неї мати умудрялася пекти сякі-такі млинчики. Це також рятувало
Олександр ХОМЕНЧУК
Сергій Степанович Борисюк (на фото) й досі не може згадувати той час без хвилювання. Він любомльчанин, хоча народився в селі Подоляни, що на Хмельниччині. Було це 20 грудня 1921 року. Його батька за те, що відмовився вступати в новостворений колгосп, у 1930 році репресувала радянська влада. З ярликом «куркуль» запроторили на три роки ув’язнення. Після повернення з тюрми разом із малолітніми дітьми й дружиною відправили на поселення в місто Біломорськ Карело-Фінської АРСР. А хату, залишену в селі, розібрали на колгоспні потреби. Як й інших «ворогів народу», родину привезли на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. Борисюків прикріпили до цегельного заводу. Повезло, так би мовити. У квітні 1941 року 20-річного Сергія призвали на службу до Червоної Армії. Мав він сім класів за плечима, на ту пору вважався освіченим й грамотним хлопцем. Опинився в місті Орел. Одразу відрядили навчатися до полкової школи — до серпня 1941-го. — Уже війна палахкотіла, а ми вчилися, — згадує солдат. Попри поважні літа, він зберіг добру пам’ять, без запинки називає дати свого бойового шляху, міста, де доводилося воювати, імена людей, з якими звела доля. — Вийшов я зі школи у званні старшого сержанта. Наш полк посадили у потяг і перекинули в Крим. Перший бій як командир взводу 160-ої стрілецької дивізії прийняв за Сиваш. Це було 20 серпня. Командував мобілізованими 40—45-річними чоловіками. Чотири рази нам вдавалося відбити атаки ворога. А вночі одного дня отримали наказ відходити у напрямку станції Джанкой. Німці прорвали оборону інших червоноармійських частин, й вийшли в Кримські гори. Та, не дійшовши до Джанкоя, весь полк потрапив в оточення. Так почався для нас полон. Німці наказали всім командирам відійти в бік і вишикуватися. Інших — стояти на місці. Їх потім знищили. Мені ж пощастило врятуватися, бо мій ординарець порадив переодягнутися в його гімнастерку рядового бійця. Якби не послухався розумної поради, вже б не ходив по цій землі… У перші місяці свого походу на Схід німці нерідко демонстрували людяність. Подекуди почали полонених відпускати додому, якщо віднайдуться родичі, які зголосяться їх прийняти. Але з умовою: не брати більше зброї до рук і не воювати проти них. Так сталося і цього разу. Велику групу українців, в тому числі і Сергія Борисюка, після місячного поневіряння в полоні відпустили додому. Він обрав для проживання домівку батькового брата, який мешкав у рідному селі. Батьки все ще залишалися у вигнанні. 14 березня 1944 року Старосинявський район, де поселився, вже бувши одруженим, звільнили радянські частини. А через шість днів усіх чоловіків, особливо не переймаючись — здорові вони чи ні, забрали на фронт. До місця комплектування — Бердичева — йшли пішки, 70 кілометрів подолали за півтори доби. Звідти піхотою погнали новобранців до Летичева. Його розподілили в мінометну роту. Й одразу, без підготовки, навчання — у перший бій. Починалося визволення Тернопілля. Потім були бої за звільнення Львівщини, нинішньої Івано-Франківщини. Там і отримав свою першу медаль «За відвагу». Через кілька тижнів — другу. Згодом отримали наказ піднятися в Карпатські гори і хребтом добиратися до Чехословаччини. Йшли з боями цілу зиму — до березня 45-го. Звільняв польську землю, чеські міста і села, отримав поранення в руку. Не дійшли до лігва гітлерізму якихось 60 кілометрів, як почули повідомлення: Німеччина капітулювала. — Дуже мріяв стати водієм, — зізнається Сергій Степанович. — І тому, коли після капітуляції німців мене направили навчатися в танкове училище, відмовився від пропозиції стати молодшим офіцером. Рік навчався, а тут і наказ про всезагальну демобілізацію наспів. Став проситися додому, в Україну. Таки закінчив автошколу і 33 роки крутив баранку — аж до виходу на пенсію у 1981 році. Начальники не хотіли відпускати, то ще 10 років ніс трудову вахту. Отримав ордени Червоного Прапора, Слави І ступеня, інші відзнаки. Коли тяжко захворів й потрібна була хірургічна операція, переїхав до сина Віктора, який працював лікарем у Любомлі. Тут у 2005 році похоронив свою вірну супутницю життя, дружину Ольгу. З нею виростили трьох дітей: Віктор став лікарем-хірургом, Володимир — викладач сільськогосподарської академії у Львові, а дочка Оля оселилася аж у Кіровограді. Дочекався трьох внуків і шестеро правнуків. Коли виповнилося 90 років, то вся родина Борисюків злетілася до Любомля, аби привітати батька, дідуся. Діти постаралися порадувати дорогу людину. Сказати щирі слова любові й поваги за його турботу, ратний шлях. Останнім часом ветерана-довгожителя підводить здоров’я, не слухаються ноги, очі відмовляють. Та усе ж у День Великої Перемоги він, як завше, одягне свої бойові й трудові нагороди, згадає своїх побратимів, з якими наближали цей день як могли… м. Любомль.
