Мудрий швейцарський письменник Макс Фріш в одному зі своїх пізніх есе запитав себе: чи може бути батьківщиною ідеологія?..
Семен ГЛУЗМАН, психіатр, дисидент, спеціально для газети «Волинь–нова»
Мудрий швейцарський письменник Макс Фріш в одному зі своїх пізніх есе запитав себе: чи може бути батьківщиною ідеологія?.. Я вперше прочитав ці слова в якомусь журналі у концтаборі. Там у Фріша було й таке: якщо батьківщина не любить тебе, чи означає це, що у тебе немає батьківщини? Був 1973 рік, я, молодий зек, звикав до неволі, до якихось дивних, раніше небачених людей, які мене оточували. Їх, постарілих воїнів українського і балтійського руху опору, радянська батьківщина вочевидь не любила. Тому й тримала у тюрмах і таборах довгі двадцять п’ять років. Вони, наші табірні «старики», знали: батьківщина — це передусім спогади, батьківщина народжується із безлічі спогадів, що не мають у пам’яті точної дати. Там, у таборі, я швидко зрозумів: вони воювали на своїй землі, а ті, інші, прийшли до них. Ламати їхнє усталене життя, розпинати їхнього вічного Бога. І вони чинили опір. Як могли, як уміли. Довго боролися. А потім — двадцять п’ять років тюрем і таборів. Звільнилося мало. Я, дитя великого міста і російської культури, швидко знайшов до них стежку, став поряд із ними. Я полюбив їх, таких далеких від усього того, що знав і умів раніше. Милі мої друзі, що давно відійшли у вічність: Йонас Матузявичус, Дмитро Басараб, Іварс Грабанс, Василь Підгородецький. Зараз мені важче. Деякі слова втратили сенс. Професійними патріотами стали активісти радянської доби, які колись нещадно боролися з проявами «українського буржуазного націоналізму» та їх носіями. Небідно доживають свій земний вік дідусі, які колись виступали літературними експертами у судовому переслідуванні Івана Світличного, Василя Стуса, Ігоря Калинця і десятків подібних їм «антирадянщиків–націоналістів». Ревно хрестяться на очах публіки войовничі атеїсти, які у часи незалежності раптово стали демонстративними християнами. Сьогодні мені самотньо. Найчастіше відчуваю себе доглядачем на цвинтарі. Поправляю пам’ятники, прополюю стежки, що ведуть до могил. Травою забуття рясно заросли шляхи. Нікому не потрібні шляхи до померлих. До їхнього важкого тюремного життя, до їхнього табірного безмайбуття. Мертві, вони, як і раніше, незатребувані. Батьківщина і надалі їх не любить. Іноді мене питають: чому не виїхав? Від цієї туги, від дивного небажання людей поважати і любити себе, де пусткою відлунює почуття власної гідності. Не виїхав. Тому, що знаю: на цьому цвинтарі потрібен доглядач.
