У журналістиці практикується тимчасова зміна професії. Для написання достовірнішого репортажу можна стати на якийсь час, як це зробила якось наша колега, жебраком, аби передати те, що почуває людина з простягнутою рукою. Можна попрацювати в магазині і побачити, що і як нам продають, чи пожити в монастирі в ролі послушниці. Варіантів, одне слово, багато. Але один з них для мене — найприродніший. Це — побути на місці сільської жінки і пройнятися її проблемами, клопотами...
У журналістиці практикується тимчасова зміна професії. Для написання достовірнішого репортажу можна стати на якийсь час, як це зробила якось наша колега, жебраком, аби передати те, що почуває людина з простягнутою рукою. Можна попрацювати в магазині і побачити, що і як нам продають, чи пожити в монастирі в ролі послушниці. Варіантів, одне слово, багато. Але один з них для мене — найприродніший. Це — побути на місці сільської жінки і пройнятися її проблемами, клопотами...
Катерина ЗУБЧУК, редактор відділу інформації та екології.
Власне, тут і перевтілюватись не треба. Пояснення цьому просте: так складались обставини, що все своє життя я стояла, як люблю говорити, одною ногою в місті, а другою — в селі. Ми з чоловіком завжди допомагали його батькам, які з роками ставали немічними. Давно немає моїх свекрів. Уже четверте літо зустріну без чоловіка. А так і донині хазяйную в селі. Бо залишилась самотньою престаріла сестра чоловіка, до якої більше немає кому приїхати. І ось в другій половині квітня я взяла кілька тижнів відпустки й поїхала в своє Любче Рожищенського району, щоб по можливості навести порядок на обійсті. Тобто, я «приміряла» на себе сповна роль сільської жінки. Та ще й вдови. І найперша проблема, яку довелось якось вирішувати, — екологічна: я добре знаю, що сухе бадилля, зіпрілу солому, якою був накритий скопець картоплі, не можна палити, але іншого виходу не мала. Тобто, каюсь, але палила! Мимоволі пригадувала пораду спеціалістів з приводу того, що всі рослинні залишки від сільгоспробіт треба закопати (тоді ще й користь буде, бо ж компост згодом матимеш). Це, може, й реально зробити, якщо йдеться про пару соток. А коли біля хати майже 40 соток?! Розмовляючи із сусідами, я переконувалась, що у всіх є ця проблема. Бо навіть якщо хтось має коника, підводу і може вивезти побутові чи сільгоспвідходи, то куди? Вони опиняться за селом. Припустимо, що це узаконене сміттєзвалище. Але ж воно примітивне. І купи сміття стають своєрідними ранами на тілі природи — як докір людині за неповажне ставлення до довкілля. І навряд чи вирішать цю проблему контейнери для сміття. Тобто, якщо сільська рада знайде кошти і долучиться до програми централізованого вивезення сміття. Бо в ідеалі, як висловився один сільський чоловік, до цих контейнерів мала б щодня приїжджати машина, та ще й не один раз. А хіба це реально? І знову ж таки — куди повезти ці відходи? За село? Чи на полігон біля села Брище, який «тріщить по швах» від луцького сміття? Залишається помріяти про те, що на Волині колись збудують таки завод із утилізації різних відходів. Хоч мрія ця поки що примарна. Уже у свій час, здається, австрійська фірма збиралась такий завод зводити поблизу Брища. Тепер ізраїльська компанія через свого представника в Україні та СНД запропонувала збудувати завод із утилізації відходів неподалік Ковеля. Але досить нагадати, що загальна вартість проекту — 15—20 мільйонів євро, і розумієш, що знайти в області ці кошти не просто. Тож ще довго волинянам слугуватимуть ті 25 офіційних полігонів твердих побутових відходів загальною площею понад 82 гектари і десятки — стихійних. А сільські жінки потайки палитимуть сміття на своїх обійстях, хоч і знають, що можуть заробити штраф. Принаймні, так вони хоч ландшафти не ранитимуть. Звичайно, це екологічне питання — то, як кажуть, лише квіточки сільських проблем. А «ягідки» — це коли самій жінці треба город обробити. Сьогодні в селі нібито з цим простіше. Бо ж і коні в багатьох людей є, і тракторці, на яких їх господарі хочуть заробити якусь копійку. І все ж, коли такої запізнілої, як нинішня, весни всі нараз виходять в поле, то це — проблема. Тут уже як пощастить із сусідом. Мені пощастило. І ще до Великодня Анатолій Никитюк, який живе через дорогу, виорав город. І, скориставшись погожими днями під час відпустки, я садила картоплю, сіяла городину. А у минулі вихідні вже ходила поміж грядками з іншим інтересом: «Чи ж зійшло?»… А як зійшло, то це означає, що починається, а точніш — продовжується та круговерть робіт, кінця яким не буде до пізньої осені. Треба із зіллям боротись (а воно росте, здається, по годинах), вчасно обралити картоплю і не пропустити моменту, щоб знищити колорадського жука. А потім і жнива, і збір врожаю… І знову надія на те, що виручить добра душа. І мені зрозуміло, чому в рубриці «Так хочеться бути у парі» сторінки «Любить! Не любить» більшість листів — від самотніх жінок із сільської місцевості. Крім того, що одинокій жінці хочеться «ділити з кимось радість і печаль», їй потрібні чоловічі руки. Бо, дивись, огорожа вже повалилась. А в саду вітер зламав дерево, і його треба зрізати. Сільські самотні жінки можуть продовжити цей перелік вервечки своїх проблем.
