Минулої, провідної, неділі, коли у наших краях поминали померлих, я згадувала свого діда. Як ми з сестрою були малими, але вже ходили до школи, він розповідав нам казки. Ми вмощувалися у теплій постелі і слухали вигадані щасливі історії. І одного разу старша подружка — звідкись це їй стало відомо — запитала мене стишеним вкрадливим голосом: «Слухай, а це правда, що ви просите діда розповідати вам казки?»...
Минулої, провідної, неділі, коли у наших краях поминали померлих, я згадувала свого діда. Як ми з сестрою були малими, але вже ходили до школи, він розповідав нам казки. Ми вмощувалися у теплій постелі і слухали вигадані щасливі історії. І одного разу старша подружка — звідкись це їй стало відомо — запитала мене стишеним вкрадливим голосом: «Слухай, а це правда, що ви просите діда розповідати вам казки?»... Вона так зненацька втрутилася у мій недосяжний для стороннього ока домашній світ, що я аж розгубилася. Тепер, уже подорослішавши, розумію: може, їй теж хотілося мати діда, до якого можна отак запросто пірнути під ковдру і почути на замовлення казку? Може, їй важко було уявити мого діда, колишнього директора школи, за таким незвичним заняттям? Але тоді мені здалося, що вона з мене кепкує. Сказати правду означало зізнатися у якійсь непростимій слабкості, а школярі, тим паче у молодших класах, не можуть собі такого дозволити! І я збрехала, мовляв, нічого подібного… Мені за це й зараз трохи соромно. Я б розказала про це дідові, але його вже нема. Діда не стало сім років тому якраз напередодні останнього шкільного дзвоника. Але я чомусь думаю, що він на мене не сердиться. Дід був лагідним, поблажливим і кому, як не йому, було розуміти психологію дитячої брехні, зізнається Ярослава Тимощук.
