Минулої неділі у редакції нашої газети був вихідний день. Але про це чомусь не подумав житель села Гаразджа Луцького району Степан Ткачук. Збила його спантелику дев’ятирічна донька Валя:
— Тату, а хіба в редакції бувають вихідні?..
Минулої неділі у редакції нашої газети був вихідний день. Але про це чомусь не подумав житель села Гаразджа Луцького району Степан Ткачук. Збила його спантелику дев’ятирічна донька Валя: — Тату, а хіба в редакції бувають вихідні? Ось і приїхали до Луцька. Не з порожніми руками — з розкішним букетом розквітлого білого бузку. Довелося залишити його охороні при вході в головний корпус Волинського держуніверситету, де знаходиться і наша редакція. Хлопці в камуфляжній формі передали нам той подарунок. Що було з ним робити? Букет бузку вручили миловидній жінці, яку зустріли на проспекті Волі. Звичайно, вона була подивована такою несподіванкою. Хто й коли дарував їй ароматний букет бузку майже в кінці літа? А наступного дня у редакцію завітав цікавий чоловік Степан Ткачук зі своєю чарівною квіточкою, яку звати Валя. Саме вона “відкрила” той бузок. Поїхали з татом у село Баболоки Млинівського району на Рівненщину провідати дідуся. Йому 83 роки. А його внучці Валі лише дев’ять. Походила по садку й здивовано каже: “Дідусю, а що то у вас цвіте?”. Поважний у селі чоловік Микола Андрійович Ткачук підняв уверх голову. І вигукнув: “Бабо, дивись! Чудо якесь, у нас бузок зацвів! То якесь знамення!”. Якби не внучка, дід Микола коли б там підняв уверх голову? Ніколи! Він щодня столярку струже для нових хат у своєму селі, людям для всієї округи олію чавить. Невтомний, працьовитий дідусь. І син його, Степан, такий же, мабуть, у цьому житті невтомний. — Знаєте,— каже мені, — 17 червня у Валі був день народження. Піду, думаю, у ліс, може, якогось гриба знайду у подарунок доньці. А нарізав опеньків на смажанину для всіх гостей. Ви коли-небудь брали літні опеньки? А ще у нас в Гаразджі росте груша, яка цвіте двічі щороку. Домовились з Валею, що вона обов’язково повідомить про маленьке диво у їхньому домашньому саду. Ось тоді й з’явиться її портрет у газеті. Бо ж з бузком не вийшло. — А де ж шукати вас у Гаразджі?— запитав, коли проводжав гостей. — Запитаєте, де живе Степан — художник, і вам усі покажуть. Я багато років працював художником-оформлювачем на луцьких підприємствах. Тепер така робота нікому не потрібна. Коли закрилися двері редакційного кабінету, подумав: “Якби Степан не був художником, він до мене ніколи не прийшов би”. Святослав КРЕЩУК.
