Не пройшло ще й року після 60-річчя “волинської трагедії“, коли на нас від західного сусіда лилися обвинувачення, досить часто — перебільшені, необгрунтовані, суб’єктивні. І в той же час замовчувались факти вини другої сторони. Говорю про це не для того, щоб ятрити старі рани, ні! А тому, що ми стоїмо на порозі шістдесятиріччя “чорного березня” 1944 року, коли на українських землях за Бугом (Холмщина, Надсяння, Підляшшя) прокотилася хвиля геноциду щодо українського населення. І це тому, що коли на конференціях, конгресах і за “круглими” столами йшла мова в повний голос про події на Волині в 1943 році і тут же наводилися факти знищення людей поляками за Бугом, то друга сторона всього цього “і не чула, не знає і не бачила”. Тому може статися, що шістдесятиріччя забужанських подій захочуть замовчати, або, як говорять, спустити на гальмах. Зрозуміло, “сусіди” у розголосі цих подій не зацікавлені, а нашій владі хіба до цього? А тепер про початок “чорного березня”. З дев’ятого на десяте березня 1944 року після півночі запалало село Сиховичі, потім — Ласків, Сагринь, Вишнів, Теребінь... Полилася кров по всьому Грубешівському повіту. Бандити в першу чергу розправлялися з селами, де компактно проживали українці. Моє село Модринь велике, з багатьма вулицями. Тому розправа бандитів над ним затрималася на тиждень. Зрозуміло, що після десятого березня майже всі жителі села покинули домівки і вибрались до Грубешова. Залишилися лише де-не-де старші віком люди з дітьми. Вони твердили, що нікому зла не чинили, то чого їм з рідної хати тікати. Розправа над селом Модринь і його людьми почалася після обіду з колонії “За Гаєм”. Якраз звідси ніхто не виїжджав, тут найбільше загинуло людей. Наприклад, мій дід Мельник Йосип з синами встиг добігти до лісу і врятувався, а бабуся Текля з дядиною Тетяною і двома маленькими дітками подолали лише півдороги і тут, у видолинку, їх наздогнали двоє вершників. Бабуся Текля впала перед ними навколішки і почала благати: “Не вбивайте нас, ми нікому не робили зла і у вас є матері і діти...” Стала молитися польською мовою. Очевидно, в одного з бандитів заговорила совість, бо сказав: “Нє тшеба”. Другий, натомість, наказав: “Щеляць”. Потім перший сказав: “Даруєми вам жицє”, але хай пані покаже нам своє господарство. Бандити відійшли з дядиною кілька кроків і тут же застрелили її на очах у дітей. Того дня в Модрині загинуло двадцять дев’ять чоловік, переважно людей похилого віку, а саме: Величко Єфросинія, Панюсь Марина, Панюсь Василь, Панюсь Володимир, Панюсь Марія, Панюсь Оля (чотири роки, їх внучка), Крищук Григорій, Павлось Ганна, Павлось Костянтин, Гала Володимир, Горлай Костянтин, Мельник Тетяна, Назарок (батько і дід), Назарок Степан (його син), Назарок Анастасія (дружина), Назарок Володимир і Петро (їх сини), Дуда Михайло, Шидловський Федір, Шидловська Ореста, Масловський Кирило, Масловська Антоніна, Масловський Петро, Дмитрук Михайло, Дмитрук Катерина (дружина), Дмитрук Микола (їх син), Турович Володимир, Мірчук Петро, Шимчук Ганна. У книзі “Луни над Гучвой і Бугєм” ці події польською стороною трактуються як боротьба проти упівців і української самооборони. А я питаю: “Так де ж тут УПА, де ж тут самооборона?” Не було їх тоді в нас. Була розправа над беззахисними людьми. І так по всьому Закерзонню. Було б добре, якби представники наших земляків разом зібралися і прийняли спільну заяву з приводу цього сумного ювілею. Нехай би, якщо не весь світ, то принаймні люди в Україні знали правду про ці події. Бо й сьогодні є ще багато таких, які так і кажуть: “Забужани самі надєлали, а тепер плачуть”. Думаю, найбільш масова газета на наших теренах “Волинь”, як і минулого разу, надасть свої сторінки для висвітлення правди про ці трагічні події шістдесятирічної давності за Бугом. Віталій СІВАК. м. Луцьк.
