ЗА 100 РОКІВ НАТКАЛА РУШНИКІВ НАВІТЬ І ДЛЯ ПРАПРАВНУКІВ

Стільки гостей, які завітали цими днями до уродженки села Раків Ліс Камінь-Каширського району Юстини Чурак (на фото) на ювілей, вона ще не приймала. Та й таких свят, зрештою, за все її життя влаштовувати було ніколи

Інна ПІЛЮК


Швидке дитинство сільської дівчинки збігло у 6 — 7 років, коли вже стала повноцінним працівником. А потім налетіли воєнні лихоліття, під час яких потрапила на примусові роботи. Два роки взимку працювала на авіазаводі, а влітку Юстину та її подруг по нещастю забирали до праці в сільському господарстві австрійські фермери.
Правду кажуть, що людська пам’ять запрограмована так, що зберігає лише хороші спогади. Ще кілька років тому, коли бабця мала хороший слух і світлу пам’ять, на прохання розповісти про життя остарбайтерів вона найперше пригадала по-життєвому прості епізоди: як австрійська пані пригощала хлібом, як іноземні товариші по нещастю допомагали поратись на фермі. З посмішкою розповіла і про випадок, коли за відсутності господаря робітники-французи одного разу примудрилися націдити соломиною вина з його льоху. І ані слова — про голод, холод. Розповідає так, ніби дійсно сторічна пам’ять це стерла. А може, саме таке ставлення до життя і допомогло дівчині не зневіритися, не впасти у відчай на чужині і зуміти прожити довге та щасливе життя.
Додому полісянки-остарбайтери поверталися 1943 року. Здавалося, у рідному селі вони можуть тепер переробити усю роботу. Уміли ж і косити, і орати, і біля худоби ходити. Усі ці нехитрі навички знадобилися для праці в місцевому колгоспі. Іншої у поліському краю і не було. А незабаром у Юстини з’явився й помічник — вдівець Данило із сусіднього села Залазько. Високий, сильний і красивий, він одразу сподобався дівчині. Не стало на заваді й те, що Данило мав уже двох малих діток — Ганю та Василя. Тож враз довелося стати не тільки дружиною, а й матір’ю.
Згодом молодому подружжю Бог подарував ще п’ятеро рідних дітей: Івана, Галину, Ніну, Віталія та Миколу. Тулилися семеро дітей і двоє батьків у маленькій хатині в Залазьку з однією кімнатою, кухнею та сіньми. Тепер, маючи кожен власне житло, її діти й самі дивуються, де усі вміщалися спати, як семеро при свічці уроки вчили.
А взимку крихітна хатина ще тіснішала, адже від Різдвяних свят і до Пасхи на кілька місяців практично всю кухню займав ткацький верстат. За довге життя наткала бабця сотні і сотні метрів полотна. Її рушники, доріжки прикрашали не одну виставку рукоділля. Є вони і в сім’ї кожного з дітей, онуків та правнуків. Дарувала їх бабця рідним цілими клуночками, немов наперед передбачала, що за кілька років ткацтво залишиться в історії. У 90-х роках не стали сіяти льону, припав пилюкою верстат, постаріла і бабуся…
Після смерті чоловіка Юстина Кіндратівна ще багато років тримала чимале господарство, сама давала лад городу. І якби не прикрий випадок 1996 року, коли дорогою з церкви її збив велосипедист і під час падіння зламала руку, не відомо скільки ще б давала усьому раду. Ота травма вперше й привела бабусю до лікарні. Відтоді дороги туди не знає.
Переїхавши згодом до дочки Галини в Турійський район, спритна худенька бабця ще у 97 копала картоплю та обрізала буряки. Руки робили б і досі, та вже не носять ноги. Ставши «хатньою», досі ніяк не вподобала Юстина сучасного блага — телевізора. Допоки дозволяв слух, просиджувала біля радіо (особливо полюбляла парламентські засідання), досі може читати без окулярів. Жінка вважає найбільшим подарунком життя — щастя бачити у столітній ювілей своїх ще 6 дітей, 17 онуків, 24 правнуки та 2 праправнуки.