—Не підкажете, де тут проходить молебень за книги та їхніх творців? — цікавлюся в жіночки, яка сидить на стільці у Свято-Троїцькому соборі, що в центрі Луцька...
Ярослава ТИМОЩУК, спеціальний кореспондент газети «Волинь–нова»
—Не підкажете, де тут проходить молебень за книги та їхніх творців? — цікавлюся в жіночки, яка сидить на стільці у Свято-Троїцькому соборі, що в центрі Луцька.
— Уперше чую, щоб за таке молилися. Що хоч придумають, — жіночка здивовано знизує плечима. Минулого тижня, напередодні професійного свята працівників поліграфії директор одного із місцевих видавництв ініціював проведення святкового молебню за розвиток української книги. Я ніколи не задумувалася над тим, що за це можна молитися, але ідея видається цікавою. Гарний соціальний жест: попрохати в Бога сили й наснаги для рідного друкованого слова так, як просять за здоров’я немічних і важкохворих людей. Стою в церкві і міркую: чого ж не вистачає нашим одвічним джерелам мудрості? Мабуть, відчуття потрібності. І для пересічного читача, і для держави. Про національну програму підтримки читання вітчизняні видавці говорять із того часу, відколи український книжковий бізнес зіп’явся на ноги. Але жодної такої концепції на всеукраїнському рівні досі не реалізовано. Нещодавно у парламенті відбулися слухання проблем української книги. У залі пленарних засідань Ради в той час сиділо приблизно 15 депутатів, а вільні місця зайняли видавці, письменники та й просто небайдужі громадяни. «Сенсу немає розмовляти між собою, якщо влада не хоче нас слухати… Рада — зібрання убогих, книжка для більшості пофіг, для декого привід прославитися. Висновок — не треба скиглити, треба брати лопати і прибирати», — висловилися опісля письменники–видавці брати Капранови у соціальній мережі. Ще раніше їхня колежанка по перу Марія Матіос заявила, що в Україні немає жодної перекладеної іноземною мовою української книжки за підтримки держави. «Людина без книжки — дика, а Хрещатик без книгарні — печера», — вважає письменниця. Ринок друкованої продукції щорічно падає на 10-20%. Олександр Афонін, голова Асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів, у коментарі журналу «Кореспондент» зазначає, що в Україні, починаючи із 1994 року, кількість екземплярів книг, виданих на одного мешканця країни, коливається від 0,8 до 1,3 примірника. У Білорусі цей показник становить 4, у Росії — майже 5, а в європейських країнах — від 5 до 7, 5 книг на одного громадянина. Може, вони тому й багатші, що багато читають? Нещодавно до мене в гості приїхала знайома журналістка, книголюбка зі смаком. Походила по луцьких книгарнях і здивувалася: каже, вдень із вогнем не сподівалася знайти улюблені видання українських авторів, здійснені понад десять років тому. А я не знаю, як реагувати: з одного боку, є книги, які можна вважати умовно раритетними, а з іншого — скніють запорошені скарби на полицях, нікому не потрібні вже з десяток років. «Інколи я вас навіть читаю, — підбадьорив місцевих письменників голова облдержадміністрації Борис Клімчук на урочистостях до Дня видавців. — Через років надцять піду на пенсію, то всіх прочитаю і ще й рецензувати буду». Так–от, мені цікаво: скільки ще хороших починань не знайдуть підтримки до того, поки Борис Петрович візьметься за відповідальну місію, яку собі доручив? Наша газета нещодавно писала, як у 2011 році краєзнавець Ярослав Царук звернувся в облдержадміністрацію із запитом про фінансування книги «Володимирщина у боротьбі за незалежність». Експертна рада видавничої справи постановила, що хоч книга високоякісна, але її спонсорувати недоцільно, мовляв, із цієї теми достатньо тієї літератури, що є. Тож залишається тільки й в небес просити підтримки і символічно молитися за книгу в храмі.
