«Я ніколи не переживав такого потрясіння, як на святі, організованому Мальтійською службою», — несподівано попросив слова водій автобуса, який звозив запрошених. Чоловік був зворушений до сліз...
«Я ніколи не переживав такого потрясіння, як на святі, організованому Мальтійською службою», — несподівано попросив слова водій автобуса, який звозив запрошених. Чоловік був зворушений до сліз...
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
РОБОТА ЗНЕБОЛЮЄ ДУШУ… П’ятнадцять років щовесни Віра і Гюнтер Блеккери збирають на гостину тих, з ким поріднилися, допомагаючи в біді, у життєвій скруті. У них є багато добровільних помічників, волонтерів, але клопотів і справ стільки, що всім ніколи присісти. Пані Віра вже котрий день потай п’є знеболювальні таблетки, бо немилосердно болить спина, дається взнаки давня травма хребта. Але гостей зустрічає, як завжди, усміхненою, готовою кожного обняти, пригорнути. Тут немає телевізійних камер, немає «генералів» від влади, адже «картинка» була б не зовсім видовищною. Люди на візках, з важкими вадами, матері з неповнолітніми синами й дочками, настільки скаліченими дитячим церебральним паралічем, іншими недугами, що як вони й витримують — ті материнські серця і руки. Зовсім немічні старенькі. Наймолодшому учаснику свята немає ще й року, найповажнішому — під 90. Дехто зізнається, що тільки раз на рік і вибирається з чотирьох стін квартири, коли мальтійці влаштовують свято, коли хлопці-волонтери з Луцького та Ківерцівського медичних коледжів на руках знесуть, посадять в автобус і постійно будуть поруч, вловлюючи кожен рух підопічних. — Перший раз на такій гостині я ридма ридала. І дала собі слово, що як піду на пенсію — то запишусь у мальтійці, — каже лучанка Галина Ткачук, накриваючи з помічницями-студентками столи у залі технікуму Національного університету харчових технологій, керівництво якого по-сусідськи завжди виручає і в усьому підтримує Блеккерів. Зустріли ми тут і нашу редакційну рідню — дружина вже покійного колеги-журналіста Марія Прокоп’юк сімнадцятий рік у Мальтійській службі. Сама пережила чимало горя, тому й чужу біду готова розділяти. — Іноді важко, але згадаю, скільки роботи лягає на Віру Мефодіївну — і з паперами по чиновницьких кабінетах бігає, і людей приймає, і по домівках відвідує, і гуманітарним вантажам дає лад, — то нема совісті відсиджуватися, — клопочеться біля гостей Марія Петрівна. Гюнтеру Блеккеру, громадянину Німеччини, який заснував на Волині Мальтійську службу допомоги, багато наших земляків низько кланяються: і за сприяння в лікуванні у німецьких клініках, і за інвалідні візки, протези, предмети догляду, і за «швидку», якою сам нерідко доставляв хворих до лікарень… В останні роки пан Гюнтер, який уже розміняв дев’ятий десяток, більше працює за комп’ютером, через Інтернет розшукує у Німеччині сліди колишніх остарбайтерів, вирішує різні організаційні питання в себе на батьківщині. Ну, а тут, в Україні, на Волині, основний тягар турбот ліг на плечі його дружини — пані Віри. Ця тендітна жінка ще до знайомства з Гюнтером Блеккером дала обітницю присвятити своє життя тим, кому найважче. Після автомобільної аварії вона вісім місяців пролежала прикутою до ліжка. То був час пошуку істинного призначення, свого шляху до Бога. Вірить, що саме Господь допоміг їй знову стати на ноги, реалізувати задумане, поєднавши з чоловіком, який теж вбачає смисл життя у любові до ближнього. — Біль у хребті тамую таблетками. Але дуже болить душа за людей, які до нас щодня звертаються. Лише турботою про них можна знеболити своє серце, — впевнена пані Віра.
«НЕ ДИВІТЬСЯ НА НАС ЗІ СЛЬОЗАМИ» Ведучою на святі була Світлана Лищук, викладач Ківерцівського медколеджу і душа мальтійського руху в Ківерцівському районі. Підтримують її в цій роботі мама, колеги, друзі, студенти, які підготували для гостей чудовий концерт. Не менше оплесків викликали і виступи членів громадської організації «Джерело життя», яка об’єднала юнаків і дівчат з обмеженими можливостями. — Коли організація створювалася, вони були ще малими. Матері хотіли дати їм змогу спілкуватися, розвиватися. Цьому сприяла й наша театральна студія. А з Мальтійською службою допомоги в нас найтісніші зв’язки. На Миколая приходять з подарунками, на Різдво — з колядками, після Великодня завжди запрошують на гостину. Інвалідні візки, інші необхідні речі для неповносправних, привезені з Німеччини, багатьом були доброю підмогою, — розповідала Алла Антонюк, заступник голови ГО «Джерело життя». Зусилля матерів і їхніх синів та дочок, не були марними. Вони доводять сьогодні всім, що вміють, незважаючи ні на що, жити гідно, цікаво, повнокровно. — Не дивіться на нас зі сльозами, — підбадьорливо посміхнулася дівчинка з «Джерела життя». — Краще співайте разом із нами. А пісень того дня було багато. «Україно, ти найкраща в світі», — лунало в залі, де зібралися люди, які, напевне ж, мають підстави і дорікнути своїй державі за брак уваги до неповносправних. Але вони нікому не пред’являють претензій, зате вміють бути вдячними за добро.
БОГДАНУ НА НОГИ ПОСТАВИЛИ НІМЦі Для кожного з присутніх господарі знайшли добре слово, бо всіх знають уже багато років. Познайомили мене Віра та Гюнтер Блеккери і з найспортивнішою своєю «похресницею» — Богданою Караванською, яка позаторік стала срібним призером чемпіонату світу з пауерліфтингу серед спортсменів з ураженням опорно-рухового апарату. — Напевне, Всевишній послав нам цих людей у порятунок, коли Богданці було 7 років. Вона народилася без ніжок та ще й зі складними вивихами кульшових суглобів. Перенесла операцію в Києві, де сформували культі, а після того 5 років мучилася в спеціальних апаратах. Коли постала проблема протезування, ніхто в Україні нам не міг допомогти, — згадує мама Богдани. Їй, колишньому інженеру, яка сама була змушена ростити двох донечок, вартість німецьких протезів видавалася захмарно недоступною. Та й поїздка до закордонних спеціалістів вимагала великих коштів, яких взяти було ніде. Сьогодні Марія Петрівна навіть подумки боїться повертатися у ті дні, коли безвихідь заступила світ. — Стукала в двері різних чиновників — безрезультатно. А донечка вже до школи готувалася. Вона у мене терпляча, ніколи не скаржилася, хоч у лікарнях, санаторіях перенесла багато болю. І знову в санаторій мали їхати. Поки чекали на пероні поїзда, якась жінка, наче випадково, підійшла, заговорила і порадила звернутися в Мальтійську службу. Пан Гюнтер теж добре пам’ятає маленьку Богдану і її маму, їхні очі, сповнені надії. Через німецькі засоби масової інформації він розповів про українську дівчинку, яка мріє встати з ліжка, але не має ніжок. У місті Бецдорф кошти збирала технічна служба допомоги, всі жителі долучилися, а фахівці ортопедичного центру із Зігена вже лаштувалися в дорогу до Луцька, щоб зняти мірки для виготовлення протезів. І Богданка таки пішла до школи. Через місяць після першого візиту німецькі спеціалісти приїхали до Караванських удруге. — Я не могла повірити своїм очам, коли побачила, що донька стоїть. Така височенька зразу стала, аж хотілося себе ущипнути — чи не сон. А пан Гюнтер тоді сфотографувався з Богданкою, яка просто сяяла від щастя. Не передати, як ми були йому вдячні, — знов переживає найбільш хвилюючий момент у долі донечки Марія Петрівна. Дружба з мальтійцями не переривалася для Караванських ніколи. Богданка почала рахувати, скільки німецьких візків з’їздила, — і збилася. Дитинство дівчини пройшло в селі Ловище Турійського району, куди вони з мамою і старшою сестричкою переїхали до дідуся й бабусі, до дядька Василя, маминого брата, який замінив їй батька. Школа була аж у Новому Дворі, а навчатися вдома Богданка не хотіла. От і «намотувала» щоденно на візку чимало кілометрів. Особливо після того, як записалася у Ковельську спортивну школу для інвалідів, куди від села — 60 кілометрів. — Це на словах все виглядає легко. А насправді я просто схиляю голову перед мамою, яка багато років возила мене до Ковеля, перед дядьком і всіма рідними, друзями, перед моїм тренером Валерієм Павловичем Дружиновичем і, звичайно, перед паном Гюнтером і Вірою Мефодіївною, — із вдячністю каже Богдана, золота медалістка у школі, нині заслужений майстер спорту міжнародного класу, студентка Інституту розвитку людини університету «Україна», майбутній фінансист. Не розповідає про біль, піт, сльози, втому після тренувань, про неймовірні зусилля волі, коли доводилося викладатися на всі сто. Не зізнається, що в косметичці носить слюсарні ключі й викрутки, аби у випадку необхідності можна було затиснути гайки на протезах. Богдана від «зірковості» не страждає і про свої досягнення говорити не любить. Дівчина добре розуміє, що у кожного з присутніх тут є свої маленькі перемоги, які даються дуже нелегко.
На фото: Гюнтер та Віра Блеккери зі своєю найспортивнішою «похресницею» Богданою Караванською.
