Чим дивувалася і переймалася протягом минулого тижня заступник головного редактора газети «Волинь-нова»
Галина СВІТЛІКОВСЬКА...
Чим дивувалася і переймалася протягом минулого тижня заступник головного редактора газети «Волинь-нова» Галина СВІТЛІКОВСЬКА...
… НАШОЮ БЕЗЗАХИСНІСТЮ У СТОСУНКАХ ІЗ БАНКАМИ — Ми дзвонили в редакцію на «пряму лінію» до голови обласної ради, щоб вплинув на тих депутатів, які привласнили гроші вкладників «Західінкомбанку»: набрали кредитів і не повернули. Відповідь нас не задовольнила: нам порадили йти до суду. Але це тільки здоров’я втрачати й гроші викидати на вітер, адже судові рішення не виконуються. І ви у газеті обмежилися кількома рядками! — з порога йде у наступ відвідувачка редакції. Пояснюю знервованій жінці, що репортаж із «прямої лінії» мусить реально відображати хід спілкування. Голова обласної ради, пригадується, був лаконічним: влада не втручається у справи комерційних структур, але на сесії прозвучав депутатський запит стосовно повернення вкладів ПАТ «Західінкомбанк», то ж потрібно дочекатися офіційної відповіді з головного управління юстиції. — А ви бачили ту відповідь! То ж знущання над людьми! На сайті обласної ради знаходимо реагування на депутатський запит, підписане в. о. начальника управління державної виконавчої служби А. Є. Клехо. Зізнаюся, тричі перечитувала цей документ, аби зрозуміти, на що ж надіятися зневіреним вкладникам, чому судові рішення на їхню користь не виконуються. З кількох сторінок тексту, «зашифрованого» юридичними термінами, нарешті вивудила: «… станом на 24.04.2013 у залишку перебуває 1 075 виконавчих проваджень на загальну суму 47 571 937, 68 грн… При наявності достатньої суми коштів, у тому числі від реалізації арештованого майна, заборгованість буде погашено». Одне слово, чекайте, люди, з моря погоди: виконавча служба перевантажена роботою, а грошей нема. Допомогти у цій ситуації складно. Інформація про оборудки керівництва банку всім начебто відома, історія «афери» сто разів оприлюднена. Але законодавство наше, на жаль, передбачає довгий і тернистий шлях відстоювання прав людей, які довірили банку свої гроші. Здебільшого від їхніх звернень відмахуються, мовляв, хотіли високих відсотків — мусили думати про можливі ризики. «Віра у Бога й у свій банк має бути непохитною», — так кажуть в Європі. В Україні, несучи заощадження у фінансові установи, вживаємо інше прислів’я: «Або пан, або пропав». Нещодавно міжнародне рейтингове агентство Moody’s Investors Service підтвердило негативний прогноз для банківської системи України, незмінний із жовтня 2003 року. Агентство передбачає, що якість активів українських банків і надалі буде низькою, а проблемна заборгованість за кредитами цьогоріч залишатиметься на рівні 2012 року. За оцінками експертів, резерви під втрати за кредитами покривають лише близько 40% усієї проблемної заборгованості. Банкіри люблять говорити про постійне зростання депозитів від населення. Але навряд чи це є однозначним свідченням зростання довіри до банків. Люди несуть гроші, бо вдома їх тримати страшно, а мати якийсь резерв на «чорний день» у наш час намагається кожен. Та й спокуса заробити сотню–другу на відсотках відіграє чималу роль. Навіть кредитним спілкам, не кажучи вже про банки, народ, не задумуючись, віддає свої кревні, хоч історій про тих, хто «прогорів», не бракує. А фінал нашої розмови був трохи несподіваним. Відвідувачка навідріз відмовилася називати своє прізвище й подробиці стосунків із банком. «Грошей все одно не повернете, а я працюю в бюджетній установі, не хочу «світитися», аби ще й без роботи не залишитися», — сказала, відсунувши вбік мій диктофон. Було щиро шкода і співрозмовницю, і 15 тисяч інших потерпілих вкладників, серед яких переважають пенсіонери, люди зі скромними статками. До болю прикро усвідомлювати, що в нашій країні люди беззахисні перед шахрайством і наругою, в тому числі й у банківській сфері. Винних, як правило, силові органи впритул не бачать, на скарги і звернення реагують відписками.
… НАМІРОМ МВС ОДЯГНУТИ ЖУРНАЛІСТІВ У ЖИЛЕТИ За понад 30 років роботи в журналістиці професійне свято починаєш сприймати трохи інакше, ніж на початку трудової біографії. Менше ілюзій, більше тверезого розуміння суті праці в мас–медіа. Найточніше формулювання належить відомому німецькому поету Генріху Гейне: «Журналістика в першу чергу і насамперед є прагненням говорити правду». Робити це у всі часи було непросто. Але інакше наше слово стає половою». 6 червня дає привід ще раз задуматися над багатьма подібними простими істинами. Усе, як завжди: урочистості, відзнаки, вітання від представників влади, слова подяки. Влада вдає, що шанує нас, ми вдаємо, що віримо цьому. Ось напередодні МВС запропонувало видати журналістам спеціальні яскраво–жовті жилети (на фото) для того, щоб «пишучу братію» було здалеку видно під час масових заходів. «Щоб точно знати, кого бити», — іронізують колеги, згадуючи справу з побиттям журналістів Ольги Сніцарчук та Владислава Соделя 18 травня цього року в Києві на Великій Житомирській під час спровокованого конфлікту з учасниками акції «Вставай, Україно!». Представники столичних ЗМІ на знак професійної солідарності усіма можливими способами намагалися привернути увагу суспільства, органів влади, силових структур до факту бездіяльності міліції, на очах якої «спортсмени» гамселили журналістку. Врешті–решт, дочекалися реакції Президента, глави уряду, МВС: одного міліціонера притягнуто до кримінальної відповідальності, 15 — до дисциплінарної. Покарали за те, що «проявили нерішучість». Крок, звичайно, вимушений. Як інакше довести світові, що в нас є свобода слова, демократія? Ось нещодавно правозахисна організація Freedom House оприлюднила свій рейтинг свободи преси: Україна — у хвості списку «частково вільних» держав, на 131-му місці (торік була на 130-му). Після нас — Алжир, Вірменія і Кот-д’Івуар. Те, що Росія і Білорусь далеко позаду — втішає мало. Перші ж два місця дісталися Норвегії та Швеції. — Жилети — не так уже й погано. Добре, що не гамівні сорочки, — не стихають жартівливо–в’їдливі коментарі. А щодо свободи слова, то Хуго Блек, суддя американського Верховного суду, понад 30 років тому заявив: «Право уряду на цензуру преси відмінено, щоб надати пресі довічну свободу на цензуру уряду. Преса перебуває під захистом для того, щоб вона могла розкривати таємниці уряду та інформувати народ». Влада і вплив засобів масової інформації в демократичній спільноті не піддаються сумніву. Їхні відомі представники політики, економіки, суспільного життя, кажуть, у вихідні не мають спокою, очікуючи, що про них напишуть у понеділок найвпливовіші за накладом і діапазоном розповсюдження газети. Подекуди таким чином різко обривалася не одна обнадійлива кар’єра. В Україні ж пишіть — не пишіть, нічого не зміниться, ніхто не відреагує. Цим і відрізняється наша свобода слова від їхньої.
… ЧЕРГОВОЮ «ТУРБОТОЮ» ПРО НАРОД Кажуть, пиво незабаром подорожчає на 3 гривні за літр. Законопроект, який передбачає підвищення ставки акцизного збору, підтримують і провладні, й опозиційні депутати. У такий спосіб наші обранці хочуть відразу двох зайців убити — й від алкоголізму народ врятувати, й отримати 2 мільярди гривень на завершення будівництва лікарні «Охматдит». Я пива не люблю, не купую, але мене нервує, коли в чужу кишеню лізуть, прикриваючись благородними намірами. Наче після подорожчання спиртного, сигарет хтось зцілиться від алкогольної і тютюнової залежності, а підлітки вечорами в підворітнях питимуть молоко з пакетів. Сказали б нам чесно: нема грошей на охорону здоров’я, на освіту, і взяти ніде, хіба із простого люду, бо багаті ділитися не збираються. Ось і доходи заробітчан, які щороку переказують рідним із-за кордону загалом немалі суми, збираються обкладати податком у 15 — 17 відсотків. А з кого ж іще брати? Не з олігархів же, не з мільйонерів, які «окупували» Верховну Раду. Законопроект, який передбачає скасування пільг Президента і народних депутатів, цими днями «провалили». Витрати на утримання можновладців — це святе. Звісно, бюджет наповнювати потрібно, й алкоголізм в Україні набув загрозливих масштабів. Пройдіться вулицями Луцька — на кожному кроці «забігайлівки», бари з відкритими літніми майданчиками. І жодного вільного місця. У будень, у розпал робочого дня. На столах — не тільки пиво. Бенкетують переважно молоді люди. Їм би працювати, кар’єрно зростати, заробляти, утверджуватися у житті, але працевлаштуватися за спеціальністю ніде. Про створення нових робочих місць, розвиток економіки тільки розмови. — Поїде в Росію, «пошабашить» кілька місяців, вернеться — гуляє, а тоді знову їде. Ні сім’ї, ні власного житла, ні надії, що будуть зміни на краще, — журиться мати 30–річного парубка, «міжнародника» за освітою. Державні мужі таким не переймаються, їхні діти — «акули бізнесу» — багатіють на очах. Напевне, нардепи тому й не схотіли оподатковувати кошти, які виводяться в кіпрський офшор. А ось пиво — будь ласка.
