— Можна подивитися вашу книжку? — запитує мене хлопець, який сів поруч у маршрутці, що прямує зі Львова до Луцька...
— Можна подивитися вашу книжку? — запитує мене хлопець, який сів поруч у маршрутці, що прямує зі Львова до Луцька... Взагалі-то нещодавно придбане найповніше в Україні видання творів Франца Кафки мені трохи шкода давати в чужі руки, тим паче, що супутник видається нетверезим. Але не годиться перешкоджати людині у її прагненні до нових знань, тому передаю збірку. — Та ну на фіг, 800 сторінок, точно не осилю, — покрутивши книгу в руках, прорікає хлопець. Вичерпнішої літературної рецензії мені ще не доводилося чути. Кажу, що може прочитати половину, бо це окремі твори. Але й це не переконує хлопця. — Я хотів із нею поговорити, але вона такі страшні книжки читає, щось на букву «Ф», — зізнається на виході своєму другові. — Та ну на фіг, — каже той. Згадую, як якось у Києві на практиці поверталася із презентації часопису «Українська культура». Товстий журнал не поміщався в сумці, тому несла його в руках. Він теж привертав увагу перехожих: один чоловік поцікавився в мене, в якому архітектурному стилі збудований оперний театр, а інший назвав мене «патріоткою» і «бандерівкою» та поскаржився, що втомився від ідей. Так зауважила, що книги можуть бути не лише об’єднавчим фактором, а й розпізнавальним застережним знаком. Не для всіх література відкриває найбільше істин.
