МОВА ДОМАШНЯ І НА ВИЇЗД

У потязі сполученням «Ужгород – Київ» наші сусіди – молода подружня пара, яка їде зі Сваляви до Києва...

Ярослава Тимощук, спеціальний кореспондент газети «Волинь»

У них сталося щось приємне, про що вони голосно повідомляють співрозмовнику в телефонну трубку, а заодно й сусідам у плацкартному вагоні. «Я такий щасливий, що ви в нас є! Ви нам дуже допомогли! Наталка тут аж плаче!» – не стримує чоловік емоцій. Наталка, струнка білявка, і справді втирає сльози з обличчя. Упродовж години подружжя здійснює ще кілька дзвінків, розповідаючи друзям свою сімейну радісну новину українською мовою, характерною закарпатською говіркою. Коли емоції трохи вщухають, жінка починає вирішувати по телефону свої робочі справи. Цікавиться успіхами сина у школі, запитує про час подання звіту на роботі, узгоджує час відпустки… Якось непомітно вона перейшла на російську, і лише фразу «ми їдемо із Закарпаття» з якихось причин не може перекласти і вимовляє рідною. Мої приятельки–львів’янки морщать ніс і промовисто переглядаються. Чим ближче до столиці, тим менше чути в потязі рідну мову. На виході в Києві чоловік і жінка із Закарпаття залишають українську у вагоні, як зайвий багаж. Вона в них, слід розуміти, призначена для домашнього вжитку і не дай Боже заговорити українською десь під Житомиром.
…Я пригадую, як під час навчання в університеті познайомилася зі старшою студенткою–китаянкою. Чженьхуа приїхала до Львова здобувати фах журналіста і ще рік до початку навчання жила в місті, щоб вивчити українську. Коли під час поселення в гуртожиток їй запропонували місце в кімнаті з англомовною іноземкою, Чженьхуа відмовилася, бо хотіла жити з українкою у відповідному мовному середовищі. Китаянка була дуже допитливою, не соромилася перебивати, коли не знала значення якогось слова. «Що таке півень?» — цікавилася відірвана від сільських реалій Чженьхуа. «Це курка чоловічого роду, яка не може нести яєць», — відповідали ми. Одного разу взимку ми прийшли до Чженьхуа колядувати. Вона розплакалася від розчулення, обіймала нас і казала, що в нас прекрасна мова, бо нею співають такі чудові пісні. Викладачі ставили Чженьхуа у приклад українським студентам. Якось до річниці народження Івана Франка вшанувати його пам’ять на громадські урочистості прийшла лише одна людина зі 150 студентів–журналістів, які навчалися на курсі. Це була Чженьхуа. Закінчивши навчання, дівчина повернулася додому і повезла в Китай українську мову. Мені здається, вона її не забуде — надто вже щирою була любов до нашого слова.
Українську почули і в Африці. Письменник–мандрівник Максим Кідрук зняв відеоролик, де представники племені хімба із Намібії соромлять прем’єр–міністра Миколу Азарова за те, що він за 40 років життя в Україні не спромігся вивчити державну мову. «Азаров, як тобі не соромно? Коли ти вивчиш українську мову? Ая–яй–яй!» — українською із акцентом говорять африканці.
Дуже радісно, що наша мова звучить десь у Намібії чи в Китаї. От тільки не збагну, чому при переїзді до рідної столиці українського слова зрікаються ще під Житомиром.