Чим дивувалася і переймалася протягом минулого тижня редактор відділу соціального захисту газети «Волинь–нова» Євгенія СОМОВА...
Чим дивувалася і переймалася протягом минулого тижня редактор відділу соціального захисту газети «Волинь–нова» Євгенія СОМОВА
… НАМАГАННЯМ ЗМУСИТИ НАС ПРАЦЮВАТИ ДО СМЕРТІ Середня тривалість життя в Україні — 69 років. Тобто на 10 років нижча, ніж у країнах Європи. Чоловіки живуть менше, в середньому — 63, жінки більше — 75 років. Отож, у 2011 році влада вирішила, що прекрасна половина людства занадто довго тішиться заслуженим відпочинком і збільшила їй пенсійний вік. Сподівалася, що за рахунок жіноцтва залатає всі діри у пенсійному бюджеті. Але дива не сталося. Реформа виявилася неефективною, дефіцит Пенсійного фонду залишився. Це навіть визнала міністр соціальної політики Наталія Королевська. Словом, даремно жінок і держслужбовців принесли в жертву змінам у пенсійному законодавстві, які чомусь назвали реформою. Але намагання уряду Азарова «покращити» життя народу на цьому не закінчилося. Його чиновники вже виношують плани чергового підвищення пенсійної планки і готують для цього грунт. Скажімо, нещодавно Національний інститут стратегічних досліджень при Президенті України обнародував аналітичну доповідь «Пенсійний вік: іноземний досвід і вітчизняні реалії». В документі йдеться про ще одну новацію, що стосуватиметься уже всіх: і чоловіків, і жінок. Мовляв, сьогодні у 27 країнах Європейського Союзу мінімальний пенсійний вік для чоловіків — 61 рік, а максимальний — 65 років. У 12 країнах ЄС він однаковий для обох статей. Щодо України, то в доповіді говориться, що однією з можливих моделей може бути така: у 2025 році час виходу на пенсію настане аж у 64 роки, а в 2035–му — у 68 для обох статей. Отож, якщо її затвердять, то українцям доведеться працювати до смерті. Дехто навіть може не скористатися пенсією, бо не дотягне до неї. Адже, якщо вірити статистиці, кожен четвертий у нашій країні не доживає до 60 років. І, погодьтеся, коли вік, який дає змогу вийти на заслужений відпочинок, хочуть зрівняти з тривалістю життя, то це вже нонсенс. Словом, пенсійні перспективи для українців невтішні. І в значній мірі ще й тому, що чимало громадян не зможуть отримати повну трудову пенсію, бо працюють без офіційного оформлення, зарплату їм видають у конвертах, мають перерваний стаж. У найгіршій ситуації опинилися молоді люди, котрі почали трудову біографію після здобуття Україною незалежності. — Я про пенсію не думаю, бо коли доживу до неї, то й такого поняття не буде, — почула якось від 30–річного підприємця. — Тому й не чекаю подачки від держави. Заробляю на своє забезпечення в старості сам. Звісно, він, можливо, й заробить. А як бути тим, хто через вік не зможе, хто більшу частину життя пропрацював у пострадянський час? Накопичувати? Нереально. Падіння гривні, економічна криза перешкоджають цьому. Невисокі за світовими стандартами українські зарплати — теж. Отож, розмови про можливе чергове підвищення пенсійного віку викликають роздратування у населення. А це може перерости в обурення і вилитися в соціальний вибух.
… ВИГАДЛИВІСТЮ ВЛАДИ Держава завжди наповнювала казну за рахунок найбідніших громадян. У сталінські часи українців обкладали податками на плодові дерева, свиней і навіть курей. Щоб не платити, люди вирубували сади, а вигодуваних у льохах кабанців виводили в ліс і там різали. Нинішня влада теж замість того, щоб розвивати економіку, думає, який би ще новий податок впровадити. У нас нема податку на відпочинок — буде! Принаймні, голова Держагентства з питань туризму та курортів Олена Шаповалова вважає, що він потрібний. Вона запропонувала ввести збір у розмірі одного відсотка від мінімальної зарплати для громадян, які їдуть на відпочинок за кордон. А з кого ж ще брати, як не з любителів мандрувати? Пані, очевидно, вважає, що у нас мало податків, тому необхідно ввести ще один. Звісно, відсоток від мінімальної зарплати — це ніби небагато: якихось там 11 гривень 47 копійок. Втім, коли відчуваєш, що держава отак нахабно хоче залізти до тебе в кишеню, то це обурює. Не знаю, як у кого, а в мене складається враження, що скоро нас змусять платити й за повітря, яким дихаємо, чи за дорогу, по якій ходимо. Якщо цей збір затвердять, то з українських туристів держава щорічно планує отримувати 16,8 мільйона гривень. Ці гроші начебто підуть на розвиток туризму, в чому я особисто сумніваюся. Коли із власників автівок беруть транспортний збір, то теж запевняють, що кошти підуть на ремонт доріг. А які в нас автошляхи, думається, не треба говорити. Та й поясніть мені, нетямущій, хто і як стягуватиме той податок на відпочинок. Туристична фірма? Але ж чимало людей не користуються її послугами. Може, змусять прикордонників і митників запитувати кожного, хто їде за кордон: «А ти сплатив податок?». Урешті–решт, чому в Україні намагаються винайти велосипед, коли це давно вже зроблено іншими? Адже в усьому цивілізованому світі стягують податок із тих, хто в’їжджає, так званий курортний збір. Його сплачують готелі й ті, хто займається курортним бізнесом. Як на мене, то ініціатива голови Держагентства з питань туризму та курортів — пробний камінь. Не буде обурюватися народ — введуть податок. Адже у серпні уряд повинен повернути борг Міжнародному валютному фонду — 1,4 мільярда доларів. Як буде розраховуватися? Здогадатися не важко. Або візьме нові запозичення під ще більші відсотки, або збільшить податкове навантаження на малий і середній бізнес. Ще один варіант — запровадить нові екзотичні податки для пересічних українців (Кабмін пропонує Верховній Раді з 1 січня 2014 року ввести оподаткування доходів фізичних осіб, отриманих від продажу металобрухту, готує податки на ноутбуки, мобілки). По кишені багатим, звісно, вони не вдарять. Тим часом здоровий глузд підказує, що чим більше податків і зборів вводитиме уряд, тим менше зростатиме економіка. Така політика аж ніяк не сприяє появі коштів у державному бюджеті. Народ завжди знайде можливість, як уникнути сплати безглуздих нарахувань.
… ТУАЛЕТНОЮ ПРОБЛЕМОЮ, ЯКУ НЕ МОЖУТЬ ВИРІШИТИ Щодня з вікна свого четвертого поверху маю нагоду спостерігати, як перехожі чимдуж мчать до дерев’яної будки, що у дворі старого будинку на вулиці Ковельській. Клозет приватний. Але, дякувати господарям, не зачинений. Тож люди, котрим припече, мають де справити природну потребу. Не було б його — ходили б у кущі чи за ріг будинку. Адже найближчий туалет у нашому районі — на Центральному ринку. Є ще громадська вбиральня у парку ім. Лесі Українки. Але туди краще не заходити. Принаймні, моя племінниця, яка усе ж ризикнула, вискочила звідти кулею — дуже вже неприємно тхне. Є туалет і на Театральному майдані. Але він зачинений. Міська влада віддала його в оренду одному з підприємців. Чоловік наобіцяв золоті гори — і впорядкує клозет, і надбудує над ним виставковий комплекс, кав’ярню. Але обіцянка–цяцянка. Громадський туалет зачинений. Кажуть, що підприємець мотивує це тим, що він збитковий. Мовляв, мало відвідувачів. Але якщо клозет більше зачинений, ніж працює, то звідки вони візьмуться? Врешті–решт, коли громадська вбиральня у центрі міста тривалий час не функціонує, то чи не є це підставою для розірвання договору з підприємцем–орендарем? Втім, делікатна проблема допікає не стільки лучанам, скільки приїжджим. Із запитанням: чи не знаєте, де тут найближчий туалет, нерідко звертаються люди й у центрі міста. У таких випадках раджу попроситися в якийсь бар чи кафе або зайти у приміщення колишнього цуму. До вокзалу чи стадіону, де є туалети, — далеко, як і до комунальної вбиральні, що біля кафе «Сніжинка». Правда, вона більше зачинена, ніж відчинена. Загалом приїжджим не просто знайти вбиральню ще й з тієї причини, що ніде нема інформації про неї. У Луцьку встановили для туристів покажчики, на яких зазначено, скільки метрів слід пройти до історичних пам’яток. Думається, якби поряд вказали, де знайти громадську вбиральню, то вони б лише подякували. Питання, куди сходити до вітру, часто виникає і в учасників різноманітних масових заходів, які проводяться на Театральному майдані. Люди тоді біжать до Палацу культури чи вбиральні, що біля собору, або ж у двори будинків. — Коли на майдані якісь акції, наш двір перетворюється на туалет, — поскаржився якось колега–журналіст, котрий мешкає на вулиці Степана Бандери. — Чоловіки справляють малу нужду, а зробиш зауваження, чуєш: «А як бути?». З одного боку цілком логічне запитання, а з іншого — хуліганство, хоч і дрібне. За нього можуть оштрафувати, а то й посадити на 15 діб. Але якби в місті чи хоча б у центральній частині його було достатньо туалетів, люди не ходили б у кущі чи під будинок. Особливо бракує вбиралень у житлових мікрорайонах міста. Звісно, людей виручають супермаркети, бари, кав’ярні. Але потрапити у них можна тоді, коли замовити чашку кави чи соку. Тим часом за кордоном доступ до туалетів вільний не лише для клієнтів закладу, а й для всіх, у кого виникла потреба. У департаменті житлово–комунального господарства переконують, що в Луцьку нема такої проблеми. Мовляв, зараз у місті біля кожного об’єкта літньої торгівлі є біотуалети. До того ж бари, кав’ярні, ресторани, яких нині з’явилось чимало, зобов’язані давати змогу людям із вулиці скористатися їхнім клозетом, не вимагаючи щось купити. Так має бути в ідеалі, а в житті ми не раз переконуємося, все інакше. Прохачів часто–густо виставляють за поріг. Та й працюють такі заклади з 9 — 10 години ранку. А що робити, коли є потреба сходити в туалет раніше? Ця проблема, судячи з усього, допекла й депутатам міськради. Принаймні, на останній сесії Луцької міськради Олег Чернецький наголошував на необхідності відновити роботу громадської вбиральні на Театральному майдані. До речі, делікатне питання не вперше порушується на такому зібранні, але, як то кажуть, віз й досі там.
