Не люблю цього слова й рідко ним послуговуюсь. Нині ж використала лиш для того, щоб одразу внести ясність: йдеться про маму чоловіка...
Валентина ШТИНЬКО, редактор відділу національного відродження
Не люблю цього слова й рідко ним послуговуюсь. Нині ж використала лиш для того, щоб одразу внести ясність: йдеться про маму чоловіка.
При зустрічах я любила слухати її розповіді про численну родину, на долю якої випало так багато випробувань, серед яких і насильницьке переселення із споконвічних рідних земель у Засянні. Але у спогадах мами політика слугувала лише жорстким тлом, а на перший план виступали людські долі й вчинки, їх мотиви і наслідки. Інколи я з трудом розуміла родинну приналежність того чи іншого героя оповіді, тож вирішила, залучившись підтримкою чоловіка, вмовити маму записати свої спогади. На той час їй уже виповнилося 83 роки, проте на пам’ять не скаржилася. Але довго віднікувалася, бо, мовляв, освіти в неї — чотири класи польської школи, наробить помилок, за які буде соромно перед «ученими сином і невісткою». Та все ж наважилася і в черговий приїзд до Трускавця віддала нам 46 пожовклих аркушів, списаних ощадливо, з обох боків, дрібним, але розбірливим почерком. Щодо граматичних помилок, то й їх виявилося зовсім небагато і були то, швидше, особливості місцевої говірки. У польській школі вчили надійно: «Учитель був дуже жорстокий, бив дітей — переважно українців. Хлопців клав на крісло і лінійкою гаратав двадцять п’ять разів, а дівчат меншою лінійкою бив по долонях. Мені за всі роки дісталося один раз: скільки помилок у письмі — стільки ударів», — зізналася мама. Коли я вперше прочитала мамину сповідь про своє страдницьке життя, серце зайшлося від болю: невже ця маленька, завжди усміхнена жінка, за понад 20 років спілкування з якою я не почула від неї жодного прикрого слова, змогла все те пережити, винести, перетерпіти ще й поставити на ноги трьох гарних, розумних дітей? Але як журналіст і письменник я не розуміла, що маю робити із цим згустком болю й жіночої відвертості. Тому на якийсь час відклала рукопис. А час летить так невмолимо, і якось мама жартома спитала, чи ж буде колись «книжка із її життя»? Взявшись перечитувати уже набраний на комп’ютері текст вдруге, раптом зрозуміла, що нічого мудрувати й «олітературнювати» не варто. А треба максимально зберегти мамин стиль, спосіб думання, бо її вустами уже говорить історія. Адже життя її родини містить так багато повчального для сучасників. Скажімо, заробітчанство по закордонах — то не лише ознака сьогоднішнього дня: «Батько мій походив із сім’ї незаможних, а було їх багато дітей, скільки — добре не знаю, але знаю, що в Америку поїхали брат Петро, Михайло і тато Антон, також сестра. Тато служив у австрійському війську капралом. В Америці був два рази по п’ять років». І гроші втрачали як не у фінансових пірамідах та ненадійних банках, то в інший спосіб: зароблене за океаном батько заповів дітям, але тим часом позичив гроші людям під проценти. Але в 1939 році почалася німецько–польська війна і «ті гроші в людей пропали, ніхто не віддав, ще й сміялися, що то старий довг». Спогади мами — це й енциклопедія народного життя і педагогіки, це й несподівано влучні оцінки політичних подій: «Пам’ятаю, як у 1940 році москалі заснували в нашому селі колгосп і вся жеброта записалася в те «чудове і прекрасне» життя. Мама не пішла, а в нас забрали всю землю. Коли трактор орав, мама лягала під нього і не давала орати». А ще ж попереду були вся війна, арешт і остарбайтерські роки в Німеччині, а потім — кілька місяців у радянській армії, де довелося потрапити під несподівані обстріли й бомбардування (офіційно війна вже скінчилася), прати засмальцьовані солдатські гімнастерки, пережити спробу згвалтування і ще багато чого. Втім, більше цитувати не буду. Спробую пошукати слів, аби подякувати мамі Каті за мужність розказати правду про своє життя нащадкам, і не лише своїм дітям, онукам, яких у неї семеро, і п’ятьом правнукам. І порадіти з того, що, готуючи спогади до друку, маємо нагоду при необхідності щось уточнити у самої авторки. Цими днями мамі виповнилося 87. А найголовніше — закликати не гаяти часу і записати від старших історію наших родин, справжню, вистраждану і пережиту. Інакше історію нашу писатимуть нам табачники.
