«Я ненавиджу «Укравтодор» — цей напис нещодавно побачила на задньому склі легковика, який їхав вулицею Луцька...
Валентина БЛІНОВА, заступник відповідального секретаря
«Я ненавиджу «Укравтодор» — цей напис нещодавно побачила на задньому склі легковика, який їхав вулицею Луцька. Таким чином його власник висловив своє невдоволення жахливим станом доріг, хоча ще в березні шляховики звітували, що відремонтовано більше 80 відсотків автотрас державного значення. Однак водії і пасажири не перестають лаяти владу, обурюватися вибоїнами та ямами, фальшивими рапортами ремонтників, а соціологи тим часом прогнозують, що гнів людей може перерости в протестні акції. Одна з користувачів мережі Фейсбук поширила інформацію, яка теж є справжнім каталізатором соціального вибуху: «У супермаркеті в овочевому відділі побачила бабусю, яка просила продавчиню зважити одну (!!!) картоплину. Та оніміла. Я — теж. Старенька пояснила, що заплатила за комунальні послуги, купила ліки, без яких їй не обійтися, тому доживає, як може. Сьогодні грошей їй вистачає лише на четвертинку чорного хліба й одну картоплину. Мене це приголомшило. Швиденько набрала повний пакет картоплі, догнала бабусю на касі. Вона ніяковіла, довго дякувала і плакала. Я йшла додому і теж не могла стримати сліз. Що ж то за держава у нас така, коли люстри у Межигір’ї коштують сотні тисяч доларів, годинники у нардепів — десятки тисяч «зелених», а бабуся просить зважити одну картоплину?». Сьогодні така кричуща бідність — далеко не єдина причина, що викликає невдоволення людей і породжує протестні настрої. Ні, я не про політичні акції, на які скликають електорат партійні лідери. Бо і без них громадяни знаходять чимало різних способів публічно висловити своє обурення діями чиновників, економічними негараздами, несправедливістю правоохоронців, упередженістю суддів, зневагою своїх соціальних прав і демократичних свобод. Пригадаймо хоча б масові виступи футбольних фанатів проти несправедливого, на їхню думку, засудження батька і сина Павличенків. Або ж мовчазний протест журналістів проти побиття їхніх колег, коли на засіданні Кабміну вони повернулися до урядовців спинами, на які повісили таблички з написом: «Сьогодні — журналісти, завтра — ваша дочка, сестра, дружина. Дійте!». Безстрокове голодування під стінами Кабміну нещодавно оголосили працівники столичного хлібозаводу №12. Таким чином вони протестують проти скорочення штату цього донедавна державного підприємства, куди прийшов приватний власник. Спокійні і розважливі за вдачею наші земляки, про яких недарма кажуть, що волиняни «повільно запрягають, зате швидко їдуть», теж не раз виходили гуртом на вулиці, щоб показати свій спротив. Пригадаймо також «молочні бунти», коли селяни вимагали повернути їм кошти, заборговані переробниками за молоко, або ж протистояння на ДП «Волиньторф», де працівники відстоюють свого керівника і вболівають за долю державного (!) підприємства. Чи те, як нещодавно жителі Нової Лішні Іваничівського району перекрили дорогу Іваничі — Нововолинськ, створивши живий ланцюг, щоб привернути увагу влади до підтоплення цього села. Скидається на те, що Україна сьогодні нагадує щільно закритий кришкою казан, у якому булькає своєрідне протестне вариво. Чим більше його намагаються затиснути, тим вищою стає ймовірність вибуху. Про це попереджують і соціологи та політологи. За результатами дослідження фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва», що оприлюднені минулого тижня, 25,5% українців вважають, що в їхньому селі або місті можуть відбутися масові виступи в разі погіршення рівня життя або ж задля необхідності захисту своїх прав і свобод. За останніх півроку протестні настрої зросли: проти жовтня минулого року на 9% побільшало громадян, які вважають такі акції дуже ймовірними. Напруги додає ще й те, що в нинішній Верховній Раді, за твердженням політолога Дмитра Видріна, 90 відсотків мільйонерів і мультимільйонерів, водночас у соціальному становищі всього населення, певно, лише 0,1 відсотка людей належить до такої категорії. Прірва між багатими і бідними дедалі більшає, тому марно сподіватися на урегулювання конфліктів лише парламентськими засобами: ситий–бо голодного не розуміє. От тільки чи зрозуміють цю небезпеку наші можновладці, щоб попередити бунт «порожніх каструль»?
