Про артистів, так званих зірок, широка публіка знає все… А про кваліфікованих агрономів, педагогів, лікарів — професіоналів своєї справи — що ми про них знаємо, як їм живеться?..
Про артистів, так званих зірок, широка публіка знає все: скільки разів розлучалися, зі скандалом чи без, хто в них коханки і коханці, від кого мають дітей, люблять горілку чи віскі… А про кваліфікованих агрономів, педагогів, лікарів — професіоналів своєї справи, які нам куди ближчі й рідніші, заслужили на нашу повагу та шану, — що ми про них знаємо, як їм живеться?..
Олександр НАГОРНИЙ
Валерій Васильович Соловей уже чверть віку працює завідувачем хірургічного відділення Камінь–Каширської районної клінічної лікарні. За 35 років провів близько 10 тисяч операцій. Неодноразово був обраний депутатом районної та обласної рад, нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України, Почесною грамотою МОЗ. Олександр Валерійович Соловей 12 років працює хірургом вищої категорії відділення ендокринної та абдомінальної патології Волинської обласної клінічної лікарні. Це, як ви зрозуміли, батько й син. У Камені–Каширському, перебуваючи у відрядженні, чув, як люди казали: «Якщо під ніж лягати, то тільки до Солов’я». У Луцьку мені розповіли, що молодший Соловей теж авторитетний і вмілий хірург. Ми вирішили окремо поставити запитання батькові й сину, щоб дізнатися про деякі особливості їхньої роботи. «УПЕВНЕНІСТЬ ЛІКАРЯ ВСЕЛЯЄ У ХВОРОГО ВІРУ» — Коли ви відчули, що хірургія — це ваше покликання? Валерій Васильович: — Батьки–колгоспники до медицини не мали стосунку. Старша сестра була медсестрою. Я теж закінчив медучилище, згодом навчався в Чернівецькому медичному університеті. Уже з третього курсу відвідував операційну. На шостому — вперше самостійно видалив апендикс. Хірургові треба мати тверезу, холодну голову, щоб швидко приймати рішення, знання та умілі руки. Скарг на мою роботу, слава Богу, не було. Олександр Валерійович: — Ще школярем прибігав до тата в лікарню, але й думки не мав стати лікарем. Якось батько влаштував мені ніби іспит. Як нині пам’ятаю ту важку операцію, яку робили три хірурги, кров, запахи… Успішну операцію. Тоді я прийшов додому в піднесеному настрої і сказав матері: «Буду хірургом!». Після закінчення медичної академії вчили мене і спрямовували відомі хірурги Волинської обласної клінічної лікарні — Ф. О. Кухарук, Ю. І. Шаваров, Т. В. Степан, І. О. Бабін, Д. Ф. Шульга. Я потрапив у добрі руки і сучасну лікарню. — Останнім часом раз у раз чути побоювання, що корупція у вишах — плата за заліки та екзамени — призведе до того, що простих людей не буде кому лікувати. Яка ваша думка? В. В.: — У такому разі закінчити виш можна, але лікувати людей — ні, особливо це стосується тих, хто вчиться на платній формі чи має преференції завдяки багатим чи іменитим батькам. Із тих, хто приїжджає на пари на крутих авто, зазвичай виходять писарчуки. Це мене теж турбує. О. В.: — Молодь вчиться за великі гроші, бо держава поставила у такі умови. Зарплата лікаря — відомо яка. У нашій групі із 11 студентів у медицині залишилося троє — це фанати своєї справи, решта пішли у фармацевтичний бізнес. Може, це і на добре. — Чи перед операцією відверто говорите пацієнтам про їхній стан? В. В.: — Лікар у нас — психолог. Його впевненість вселяє у хворого віру. Веду мову з пацієнтом залежно від діагнозу. Шукаю нестандартний підхід. Родичам кажу, що лікар зробить усе, що можливо, але Бог над нами. О. В.: — Родичі повинні знати, які є альтернативні методи лікування, які наслідки може мати операція, і таке інше. Визначальним є не лікар, Бог дивиться, що ми робимо і як.
«НАРОДНОЮ МЕДИЦИНОЮ ТЕЖ ПОВИННІ ЗАЙМАТИСЯ ПРОФЕСІОНАЛИ» — Нерідко ви оперуєте у стресових умовах, уночі. Можуть бути і невдачі. Як знімаєте стрес, відпочиваєте після нервового та фізичного напруження? В. В.: — Коли будувався в Камені–Каширському, батько символічно передав мені сокиру, пилку, лопату, які бережу, як великі цінності, і… вулики. Коли приходжу втомлений з лікарні, хвилин 15 слухаю бджіл, дивлюся, як вони працюють, і з добрим настроєм заходжу до хати. Ось уже 16–й рік моржую на лісовій перлині — озері Озюрко. Міцні напої не вживаю. Завжди прагну бути в хорошій формі. О. В.: — Велосипед, футбол із сином — це відволікає і заспокоює. Головне — переключатися з одного виду діяльності на інший. Аж ніяк не можна стрес знімати горілкою. Тим більше неприпустимо, щоб родичі пацієнта почули хоча б запах спиртного. — Чи могли б прооперувати близьку людину? В. В.: — Життя змусило, безвихідь: оперував сина, коли йому було шість років. Психологічно це дуже важко. О. В.: — Якби ви мене запитали про це років п’ять тому, відповів би: «Ні». Тепер уже відчуваю психологічну впевненість у своїх силах. Хоча оперувати близьких, звісно, не рекомендують, таке тільки в кіно можна побачити. — А як сприймаєте народну медицину, засоби якої масово рекламують? В. В.: — Народною медициною теж повинні займатися професіонали, знавці лікарських трав та засобів. Я сприймаю її як допоміжний метод лікування. О. В.: — Вважаю, що народна медицина має право на існування, принаймні вона давніша, ніж наша фармація. «Приймати подарунок від незабезпеченої людини — непорядно» — Як ставитеся до бажання пацієнта, якого, вважай, витягнули з того світу, віддячити вам? В. В.: — Хірург у районі, що чеховський земський лікар, робить усі операції. Він — на очах у громади. А за свої дії треба відповідати. Поводитися достойно, не переступати закон. Я по-людськи ставлюся до щирої вдячності пацієнта. Головне, щоб лікар ніколи не ставив умов, не ганьбив себе. О. В.: — У нинішніх умовах хворий змушений купувати медикаменти, матеріали, навіть харчі. І він не має зобов’язань перед лікарем. Прийняти подарунок від незабезпеченої людини — це непорядно. — Тоді яку зарплату має отримувати хірург за свою нелегку працю? В. В.: — Хірург повинен заробляти достатньо коштів, щоб не копати картоплю, не рубати дрова, а під час операції не думати про те, як забезпечити дітей. Коли діти були малими, доводилося тримати четверо свиней. Добре, що теща допомагала. Праця хірурга — важка, відповідальна, і повинна оцінюватися хоча б на рівні… судді (сміється — авт.). О. В.: — Можливо, мені легше, ніж батькові, бо маю вузьку спеціалізацію: оперую щитоподібну залозу, підшлункову, шлунок… А моя зарплата повинна відповідати важкості роботи, що її виконую. Почув, як американці дивувалися, чому відомий український кардіохірург пішов у депутати, адже у США кардіохірурги такого рівня за рік заробляють мільйон чи два доларів. — Кажуть, страхова медицина — це панацея для української галузі охорони здоров’я.Чи готові ми до медичних реформ? В. В.: — Щось треба робити, бо далі так жити не можна. Інша річ, чи готові наші медичні заклади, інфраструктура до реформування, що має забезпечити краще обслуговування населення, зокрема й у селах? Назріли проблеми і з кадрами через низьку зарплату, брак житла. О. В.: — Якщо не зміняться нинішні реалії, то страхову медицину ніколи не буде впроваджено. Адже є певні вимоги: сучасне обладнання має бути в кожній дільничній лікарні, щоб пацієнт міг отримувати медичну допомогу на належному рівні. В усьому світі медичним страхуванням займаються на державному рівні — не комерційні банки, не приватні структури. Відомо, що наші народні депутати нерідко мають страхові компанії, і кожен із них хоче одноосібно «допомагати» медицині. — Ви не заздрите хірургам, які роблять пластичні операції? В. В.: — Розумію, що ви маєте на увазі: там крутяться великі гроші. Але зі своїми статками камінь–каширці потребують зовсім іншої допомоги. О. В.: — А хіба їх можна назвати операціями?..
На фото: Валерій Васильович Соловей та його син Олександр.
