Дві фарбовані білявки–українки перекладають текст екскурсії луцьким підземеллям двом німецькомовним іноземцям. Тобто перекладає одна, а друга, компенсуючи недостатність словникового запасу, мусить вдаватися до невербальної комунікації...
Дві фарбовані білявки–українки перекладають текст екскурсії луцьким підземеллям двом німецькомовним іноземцям. Тобто перекладає одна, а друга, компенсуючи недостатність словникового запасу, мусить вдаватися до невербальної комунікації... У неї і сукня коротша, і сміх гучніший, і рухи енергійніші. Прислухаючись до перекладу, зауважую, що пояснює дівчина все майже однаковим набором слів. Але німці все одно розуміють чи принаймні добре це вдають, бо уважно дивляться, кивають головами й іноді усміхаються. За компанією уважніше, ніж за екскурсоводом, стежать дві пари очей українських хлопців. От дівчатам важко зійти з високого порога, але німці й не думають подати своїм супутницям руки. — Ото вже німці, – зітхає український юнак. – Аби біля мене були такі красуні, я б їх на руках переніс, а ці стоять і дивляться. — До вечора порозуміємось, – не здаються дівчата. – Підемо на пиво. Може, хоч воно їх вразить.
