Селище Заболоття Ратнівського району жителі довколишніх сіл і досі іноді називають «містом на кордоні». Приблизно в той час, коли сусідня Білорусь, до якої рукою подати, стала іншою країною, на екранах демонстрували телесеріал «Бодетаун. Місто на кордоні»...
Селище Заболоття Ратнівського району жителі довколишніх сіл і досі іноді називають «містом на кордоні». Приблизно в той час, коли сусідня Білорусь, до якої рукою подати, стала іншою країною, на екранах демонстрували телесеріал «Бодетаун. Місто на кордоні»...
Сергій НАУМУК, редактор відділу сільського життя
З часом реальний, а не кіношний кордон став суттєвим фактором життя заболоттівської округи. І це при тому, що людей мало цікавлять політичні відносини між двома країнами чи міждержавна торгівля. Зате на рівні побутовому кордон — це їхнє все. Якщо раніше українці їздили на закупи в Брест чи містечко Малориту, то тепер навпаки — білоруси їдуть у Заболоття, куди дістатися швидше і зручніше, по дешеві крупи, цукор чи макарони. Власне, саме завдяки білоруським покупцям і продавцям квітне місцевий базар. Українці також охоче купують товари з колишньої братньої республіки. Бо там у виробництві й досі пан над панами ГОСТ. Жодне наше згущене молоко не зрівняється із сусідським. Навіть какао, яке не вирощують ні в Україні, ні в Білорусі, привезене таки краще. Сам перевірив. Чи не псуються товари під час човникової доставки — інше питання. Проте на власні очі довелося бачити, як українська оптовичка прискіпливо перевіряла дату виробництва й відмовлялася брати товари, термін реалізації яких добігав кінця. …Літній ранок жвавішає з прибуттям приміського потяга Брест—Заболоття. Торговці в очікуванні покупців укотре поправляють товари. Гуртові закупівельники позирають у бік пропускного пункту, звідки невдовзі виринуть перші білоруси. Український кордон на замку: у нас безборонно вивозити можна тільки ешелонами, а от сумки прикордонники та митники оглядають вельми ретельно, приїжджих пропускають поволі. Тоненький потічок білоруських човників тече до оптовиків. Сосиски, згущенка, ковбаси та молочні продукти з важких сумок перекочовують у вантажні відділення автомобілів. Дехто з білорусів пробує самотужки продавати. Але часу між потягами не так багато — переважна більшість здає привезене гуртом. Рівно через годину після прибуття потяга останній білоруський гість потрапляє на територію України. Перша реалія, з якою сябри мають справу на українській території, — туалет, що примостився одразу біля пункту пропуску. Доводиться користуватися, хоч він загиджений і зі стійким смородом. Защіпки на дверях ні зовні, ні всередині немає. А й справді, навіщо? Навколо тільки свої та білоруси. А вони — наші брати, і нам нічого від них ховати. Ця нехитра споруда може слугувати добрим індикатором і ступеня економічного розвитку, і рівня культури, і багато чого іншого. Як за гардеробом складається враження про театр, так і за туалетом, який мимоволі виконує роль лиця держави, — про країну. Так–от, у Заболотті це «лице» у вельми непривабливому стані.
