Американка, яка приїхала до Луцька з Нью–Йорка, вже нібито непогано тут обжилася. Ми виходимо з місця її роботи і йдемо міською вулицею...
Американка, яка приїхала до Луцька з Нью–Йорка, вже нібито непогано тут обжилася. Ми виходимо з місця її роботи і йдемо міською вулицею... Хочеться порозмовляти про американську політику чи багатокультурність, але не знаю, як усе це доладно сказати англійською. Тому вибираю простішу тему: чи подобається українська кухня? «Єс, борщ, вареники…», — перераховує співрозмовниця. Тішиться, що на базарах є багато овочів і зелені. Тільки ніде не вдається знайти бекону, а сало не смакує. І сусіди попередили: молочних продуктів на базарі не купувати, бо «іноді після цього хворіють». Слово «базар» жінка вимовляє українською. А так усе нормально. «Щоб відчути смак життя, добре часом змінювати обстановку», — каже. Вона багато і щиро сміється, експресивно і голосно розповідає, виглядає так, наче щомиті готова зустріти своє щастя у відповідному настрої. Наша розмова лунає, певно, надто голосно як для тихих луцьких вуличок. Зустрічному чоловікові це або щось інше не подобається, бо він дозволяє собі злий коментар на нашу адресу. «Які враження від наших людей?» — цікавлюся. «Прекрасні», — усміхається, та я й не дивуюся: у неї все прекрасне, і скарг з її уст ще не доводилося чути. Бо кожен бачить те, що дає змогу побачити його рівень культури. «От тільки жаль, поки що не розумію вашої мови», — каже жінка. І я вперше зраділа, що хтось не знає української, зізнається Ярослава Тимощук.
