На відміну від бужанських поляків і згаданих Келлєрів та Качмареків, жодних сигналів про те, що готується каральна акція проти Красного Саду, українці від польської сторони не мали...
Закінчення. Початок у «Волині» за 11 липня.
Петро БОЯРЧУК
На відміну від бужанських поляків і згаданих Келлєрів та Качмареків, жодних сигналів про те, що готується каральна акція проти Красного Саду, українці від польської сторони не мали. Ніякого збройного спротиву нападникам вони не чинили. І навіть потім, після цілковитого розграбунку села поляками з поближніх колоній Марусі та Андріївки, ніхто з жителів сусіднього Михлина не чув, аби хоч в одному красносадівському обійсті було знайдено вогнепальну зброю. Євгенові Федоровичу Мельнику, жителю села Охлопів, звідки Загаї були за якихось два з половиною кілометри, у ті неспокійні дні було 13 років. Він пам’ятає, що за розправу над Загаями охлопівці не похвалили повстанців і що всі говорили тоді, що вона була вимушеною. Над тим, чому це лихо спіткало, задумувався не раз, особливо глибоко – наприкінці 70-х, а чи на початку 80-х років минулого століття. Тоді Євген Мельник та його старший за віком односелець Євген Голубовський їхали до Польщі. Євген Мельник – щоби відвідати могилу свого батька, який, змобілізований 1944 року до Червоної армії, загинув там у бою з гітлерівцями, а відтак завітати до свого вчителя українця Івана Франка, який у червні чи на початку липня 1943-го вибрався з Охлопова до Загаїв, а перед нападом повстанців на колонію виїхав до Вроцлава. Євген Голубовський – щоби погостювати у колишнього охлопівського вчителя поляка Францішека Садовніка, який 1943-го перебрався в Пірванче Горохівського району, звідки перед липневою трагедією теж виїхав до Польщі. «Що може єднати Францішека Садовніка, у пам’яті багатьох охлопівців – переконаного пілсудчика-крайовця, з Голубовським, брат якого Андрій був у повстанцях, а отже, належав до ворожого крайовцям табору? – не раз запитував себе Євген Федорович, їдучи в ту гостину. – І якою буде їхня зустріч?» По-родинному щирою та приязною. «То є наші українські друзі, – говорили про них, відрекомендовуючи членам своїх фамілій, сусідам та знайомим, Садовнік та Франко. – То є наші рятівники». Як з’ясувалося, і Франко з дружиною-полькою та двома народженими в Україні дітьми, і Садовнік з дружиною Марилею та сином своїм життям, над яким у липні 1943 року нависла смертельна загроза, завдячують колишнім учням, а на ту пору українським повстанцям з Охлопова Андрієві Голубовському, Тадеєві Трачуку, Михайлові Новосаду та Григорієві Собчуку. Незадовго перед нападом повстанців на Загаї, куди сім’я Франків змушена була перебратися з Охлопова, вони вивезли її у Стоянів, звідки поїздом відправили до Польщі. Так само, діючи через родину Бобицьких, евакуювали із Пірванча Садовніка та його сім’ю. – Ми з Євгеном Голубовським до їхнього порятунку жодним чином причетними не були і бути не могли, – розповідав мені Євген Мельник. – Але свою вдячність нашим хлопцям-повстанцям Садовнік та Франко перекладали на нас, і ми були з того горді. Коли ж у якійсь розмові Францішек зауважив, що, на його думку, конфлікт почався з вини українців, Мариля заперечила. «Нюсік, – сказала, – цо ти мувіш! В Тернополю крайовці все почали, а звідтам туди перейшло!» Я з того прикладу знаю, що і в повстанських рядах багато ходило таких, хто дивився на те, що робиться, інакше, та робив що міг, аби жертв було менше, і серед поляків були люди, які бачили все правдиво. А що за СРСР стали валити все в одну купу і звинувачувати одних та вигороджувати інших, то і тепер так є, що правду замовчано. Коли нема між людьми правди, то не може бути ні довіри, ні повного порозуміння. Виходить, не для того її замовчували і замовчують, аби наші з поляками стосунки були хорошими, а для того, аби ці стосунки постійно тримати в напрузі. Кому це вигідно? Ви, молоді, думайте…
ТРАГЕДІЯ НАД УСІМА ТРАГЕДІЯМИ Завершити ці роздуми над правдою нашої минувшини хочу листом жительки Володимира-Волинського Антоніни Солодухи. Вона привезла його до редакції «Волині-нової» як відгук на опублікований 14 та 19 квітня 2012 року нарис «Трагедія Красного Саду». «Ця трагедія так мене зачепила, що не висловити своїх думок просто не можу. Вона тісно переплітається з трагедіями інших волинських поселень, які також були спалені та винищені. За комуністичного режиму цей факт замовчувався, бо тодішній владі вигідно було в усьому звинувачувати українських націоналістів, що змагалися за державну незалежність, робити з них ворогів народу. Кожне слово цьому упоперек теж переслідувалось. Через те українці й почали поволі забувати все, що було насправді. Але інакше поставилися до того минулого поляки. Наприклад, їхні дослідники міжнаціонального конфлікту Владислав та Єва Сємашки, користуючись нашим мовчанням, хитромудро підрахували все на свою користь і ті підрахунки наполегливо нав’язують світові уже впродовж багатьох літ. Я ж хочу ще раз привернути увагу до неупередженого дослідження відомого краєзнавця з Володимира-Волинського Ярослава Царука, який, обходивши та об’їздивши десятки наших сіл, докладно розпитав людей про все, що тут коїлося. Отже, за даними, що їх зібрав й опублікував у книзі «Трагедія волинських сіл 1943–1944 років» Ярослав Царук, тільки у нинішньому Володимир-Волинському районі внаслідок польсько-українського конфлікту тих літ загинуло 1454 українці (1244 встановлено поіменно), тоді як поляків – 450. Тим часом Сємашки доводять, що на Володимирщині загинуло тільки 80 українців, а поляків – аж 1915. І це при тому, що ще живі свідки тих подій і що тільки в одному селі Охнівці вбито було 165 українців. На рідній їхній землі. Як би я хтіла, щоби книгу Ярослава Царука «Трагедія волинських сіл 1943–1944 років» прочитали там, у Києві, на «Свободі» Савіка Шустера і вручили її Вадимові Колесніченку! Мабуть, обласній владі треба було цього пана регіонала запросити на відкриття меморіалу знищеним красносадівцям, а після цього повезти по інших волинських селах і показати могили замордованих наших співвітчизників. Адже тема «Волинської різні», яку постійно він мусує, не повинна висвітлюватись однобоко, бо це теж злочин... А ще на все життя я запам’ятала могилу на подвір’ї Надії Лисюк. Дитиною не раз цікавилася, хто в ній лежить і чому вона не на цвинтарі, а у дворі селянської садиби. А мені розповідали про людину, яку поляки підвісили в хаті до балки і дивилися, як стікає у підставлені ночви кров. «Хіба була змога, дитинонько, – говорили у відповідь на мої розпитування, – поховати на могилках? Кожен за себе боявся». Тільки в моєму рідному селі Зоря (тоді – Пузів) Володимир-Волинського району поляки знищили 50 осіб (у тому числі – 12 дітей), 37 із яких освідчено поіменно. Загалом по Білинській сільській раді, до якої належить Зоря, під час того конфлікту 158 українців убили поляки. Із їхнього боку загинуло тільки дві особи. У 1944 році поляки вбили мого діда, хоч за дружину мав польку, яка померла 1941-го, і дідового брата з жінкою. Тоді загинуло багато моїх односельців. Мабуть, аби не був у німецькому полоні, загинув би і мій батько, в жилах якого текла наполовину польська кров. З Білина, де було їхнє збройне угруповання, поляки ішли на Пузів облавним цепом і не давали шансів на порятунок нікому. Вижили тільки ті, кому вдалося втекти на болота. А далі були Заболоття, Стенжаричі, Стрілецьке, Новини. Хочу окремо сказати і про ту несправедливість, яка, певно, є у багатьох селах. При комуністичному правлінні скрізь встановлювали пам’ятники полеглим під час війни людям. І коли мій батько у 70-х роках минулого століття на спільній могилі перепохованих із різних, нашвидкуруч зроблених у 1944-му захоронень односельчан мав намір написати, що загинули, як насправді було, від рук поляків, зробити це влада йому заборонила. Тому напис на пам’ятнику повідомляє тільки про те, що «трагічно загинули у 1944 р.» Такою була тогочасна політика, яку, здається, дуже комусь кортить продовжувати і нині». Працюючи над «Трагедією Красного Саду», я наштовхнувся на створений після звільнення району від гітлерівських окупантів документ Сенкевичівського РК КП(б)У, в якому вказано, що Красний Сад знищено 1942 року. Засумнівався в даті, коли побачив напис на пам’ятнику загиблим односельчанам, що його по війні спорудили колишні красносадівці Надія та Адам Новосади, – «убиті і спалені 19 квітня 1943 року». Чому не було вказано тих, хто спричинив їхню смерть, пізніше пояснила мені колишня красносадівка Ольга Наумівна Новосад (у другому заміжжі – Надашкевич), яка того тортурного дня втратила воднораз чоловіка, двох синів і всю красносадівську родину: заборонила совєтська влада, вбачаючи у цьому прояв українського націоналізму. Напис на виготовленому вже на порозі ХХІ століття Михлинською сільською радою за кошти родичів знищених сельчан, але так і не встановленому на тій могилі новому пам’ятнику – «Вічна пам’ять… жителям Красного Саду, які трагічно загинули 19 квітня 1943 року» – фактично продовжував ту саму совєтську традицію замовчування. Водночас на польських похованнях жертв міжнаціонального конфлікту в Західній Україні та на Волині зокрема останніми роками з’явилося кілька меморіалів і вже, мабуть, сотні пам’ятних знаків, написи на яких неодмінно вказують, що смерть тим людям спричинили українці. Ніхто цьому особливо не перечить. Що було, то було. Багатьом допікає інше: чи не є таке вибіркове і вельми своєрідне «збереження» пам’яті цинічним знущанням з українців та українства, ба навіть злочином проти майбутнього? А втім, поряд із встановленим минулорічної весни й освяченим священнослужителями трьох конфесій пам’ятником на спільній могилі замордованих 19 квітня 1943 року жителів Красного Саду, є пам’ятник інший. Він – на могилі 57-річного красносадівця Мусія Кузьмича Павлова та його 19-річного сина Миколи, яких незадовго перед тим розстріляли поляки з пляцувки. Про те, хто убив чоловіків, знало все село. Що це вбивство, якому намагалася завадити, бачила на власні очі, розповідала сама Надія Новосад. І найменшій дочці Ксенії Павлової Вірі з дитинства відомо, хто насправді покарав на смерть цих двох. Але напис на встановленому по війні рідними загиблих пам’ятнику гласить: «убиті німцями». «Написали так, – сказала мені Віра Павлова, – бо звеліло начальство. Боялися написати правду». Чомусь здається, що трагедія людей, змушених боятися говорити правду навіть тоді, коли вона крає серця, є трагедією над усіма трагедіями. Трагедією не тих, кого вже серед нас нема, і навіть не тих, хто іще є і береже пам’ять про минуле, а тих, хто іде слідом за нами.
На фото: Проти правди напис на пам’ятнику стверджує, що похованих під ним батька і сина вбили німці.
