З чого дивувалася і чим переймалася минулого тижня заслужений учитель України
Олеся КОВАЛЬЧУК...
З чого дивувалася і чим переймалася минулого тижня заслужений учитель України Олеся КОВАЛЬЧУК...
… АКТУАЛЬНІСТЮ НАСТАНОВИ: «НЕХАЙ ЗНАЮТЬ ДІТИ І ВНУКИ, ЩО БАТЬКИ ЇХНІ ПОМИЛЯЛИСЯ…» Ця сентенція нашого великого генія Тараса Шевченка, додана ним, ще зовсім молодим тоді поетом, до своїх «Гайдамаків», раз у раз озивалася у пам’яті, коли зважилася на відвідання Павлівки заради спільної молитви за жертвами Волинської трагедії. Так хотілося втішитися радістю порозуміння, але ранила і ранила душу певна настороженість серед прибулих поляків. А надто згадане уже в нашій газеті проектування польським політиком Біблійної оповіді про Каїна та Авеля, звідки виходило, що каїни були тільки серед українців, а поляки їх між собою не мали. Невже моральність і аморальність можуть мати чітку національну приналежність і є на Землі суто ангельські нації? І чи не той стереотип стосовно меншовартості українців, закорінений спрадавна у польську свідомість, і становить основну перешкоду для взаємовизнання провин і взаємопрощення? До слова, наша сучасна молодь сприймає такі прояви у ставленні сусідів з неабияким подивом, а то й глибоким обуренням. Дозволю характерний приклад. Моя колишня учениця–відмінниця, людина світлої відкритої душі, зі слізьми на очах розповідала про принизливу пригоду. Перебуваючи на заробітках у Польщі, отримала від власника полуничної плантації запрошення «на інтим» за певну оплату. Коли ж різко відмовила, почула знущальне: «То пані не є українка чи пані є просто глупа?». А в Павлівці засвітився ще один стереотип сприймання українців–волинян нашими сусідами у розмові двох літніх пань. Відсутність перекладу з однієї мови на іншу вони трактували по-своєму: мовляв, польську тут і так розуміють усі, бо то є наші «креси восходні» і вона тут своя, а прибулим полякам не так і важливо розуміти, що говориться українською, бо відомо, на чиєму боці правда. І хто тепер скаже, скільки присутніх поляків і в Павлівці, і на науковій конференції вже у Луцьку зрозуміли глибинну суть дуже виважених дипломатично–грамотних виступів академіка Ігоря Юхновського, одного з авторів першогрудневих ініціатив Ігоря Васюника або владики Михаїла? А треба ж знати, в чому батьки помилялися-таки обом сторонам! Як, до речі, і сказане сучасним поетом про Істину, яка «полягає в тому, що не підлягає нікому». Не зайве й пам’ятати, що територія спільного проживання двох народів у Західній Україні досить велика, і в кожному окремому місті першими почали пускати братню кров десь поляки, а десь, можливо, й українці. До прикладу, в моєму краю (прикордоння з Житомирщиною) всі жителі були учасниками й очевидцями масової втечі з насиджених місць у день Чуда (так у народі іменували релігійне свято) у вересні 1941 року. Із вуст до вуст передавалося «поляки ріжуть українців!» — і по київській трасі та полями вздовж неї наввипередки покотилися вози з дітьми і клунками, бігла й ревла схариджена худоба… Усе заспокоїлося аж через добу, бо «різунів» біля себе ніхто так і не побачив. Не було помсти й у відповідь, жодної звільненої осадницької хати теж не спалили. Тільки згодом з’ясувалося, що десь біля Клеваня зчинив криваву бійку й сипав погрозами у бік українців гурт озброєних підпилих молодиків польської національності. Напевно, дух розправи над іншими, викликаний реаліями війни, витав у повітрі ще задовго до 1943 року. І під впливом тогочасних обставин трагічно матеріалізувався у надмірі емоцій, що, як відомо, не раз засвідчувалося в історії людства взагалі.
… ПАРЛАМЕНТСЬКИМИ СЛУХАННЯМИ, ПІСЛЯ ЯКИХ ЗАХОТІЛОСЯ СКАЗАТИ: «А ВІЗ І НИНІ ТАМ!» Побувала у групі громадських діячів на парламентських слуханнях украй важливої теми: «Українська трудова міграція: стан, проблеми, шляхи їх вирішення», які зініціювала Українська всесвітня координаційна рада. У повідомленні значилося, що поважний захід відбудеться у сесійній залі Верховної Ради, і всі запрошені сподівалися на присутність чималої кількості депутатів та високопосадовців. Надто великі надії покладали на таку увагу 150 прибулих із-за кордону очільників та активістів тамтешніх українських громад, у кожного з яких позаду була складна історія добирання в Україну, а із собою — стоси списаного паперу з болісними роздумами і конструктивними пропозиціями. Однак напередодні слухання були перенесені до кінозалу Верховної Ради. Було пояснено, що йде останній тиждень сесії, чимало законів треба прийняти фактично у пожежному темпі, ВР мусить працювати в ущільненому режимі і т. д. Не прийшла до зали і міністр соціальної політики Наталія Королевська, якій доручалося виступити доповідачем із теми за розпорядженням Кабміну України від 21.06. 2013 р. Замість інших перших осіб з’явилися заступники, і це ще більше посилило загальне розчарування. Щоправда, всі присутні не з доброго дива віддали перевагу у своїх симпатіях серед численних промовців першому заступнику міністра закордонних справ Руслану Демченку. Він із непідробним болем говорив про принизливе існування наших співвітчизників на «чорному ринку праці» — без права на відпустку, медичне, соціальне забезпечення, а також доконечну потребу повертати в Україну молоді сили, що витекли за її межі впродовж років незалежності. Втім, цю біду, що породила ряд інших, чи не найболючішою з яких є соціальне сирітство, гостро означували і «діаспорці», і народні депутати Ірина Луценко, Богдан Бенюк, Ганна Герман, уповноважений Верховної Ради України з прав людини Валерія Лутковська та інші. Наводилися тривожні факти і статистичні дані: у попередньому році згідно з адміністративною звітністю кожен п’ятий мігрант із України не мав офіційного статусу; у трудовій міграції — 10,8 відсотка із Західної України; найбільшими країнами реципієнтами нашої робочої сили є Російська Федерація (43,2 відсотка), далі йдуть Польща (14,3 відсотка), Італія, Чехія, Іспанія, Німеччина… Середньомісячний заробіток одного мігранта становив 930 доларів США (у нас на одного зайнятого у сфері економіки штатного працівника припадає 380 доларів) і в різниці між цими цифровими показниками — головна причина міграції. Звісно, неофіційні дані є значно сумнішими, і на цьому акцентувалося теж. Загальному осуду піддавалася українська ініціатива щодо оподаткування зароблених мігрантами коштів ще й на їхній батьківщині, хоч оподатковуються вони на місцях. Вражає, що фінансовий вклад у нашу економіку від мігрантів такий же, як від офіційних закордонних інвесторів. Однак очікування присутніх зводилося не так до окреслення і увиразнення проблем чи сльозливого співчуття, як до конструктивної реакції української влади на них. На жаль, у підготовлених рекомендаціях парламентських слухань, адресованих Президенту України, Верховній Раді, Кабінету Міністрів тощо, містяться загальні побажання на зразок «розглянути питання», «посилити контроль», «вжити заходів», «активізувати співпрацю»… Щось подібне не раз доводилося чути на всесвітніх форумах українців, починаючи із Першого у 1992 році. Словом, а віз і нині там! Хоч тих парламентських вражень мимохідь не передати, варто таки виокремити мудре толерантне ведення слухань заступником Голови Верховної Ради Русланом Кошулинським. Запам’яталася, зокрема, реакція зали через «вибух тиші» на його репліку-відповідь комусь із заробітчан–скаржників: «А я знаю про ваші муки, бо не рік, не два і не три мив золото в тайзі».
… НЕВЖЕ МОДА НА ДОМАШНІ «БАЛІ» З ПРИВОДУ РЕКОРДНИХ БАЛІВ ПІД ЗАГРОЗОЮ? Останніми роками в Україні літні місяці сповнені певними торжествами у родинах, де діти–випускники шкіл успішно впоралися із зовнішнім незалежним оцінюванням. — Сьогодні в нас маленький «баль» просто на кухні, бо внучка набрала з усіх предметів 180 — 190 балів у тому справедливому «ЗНІ», — ділиться своєю радістю бідно зодягнена літня жінка, напевно, з учителькою випускниці, бо дякує школі за добре навчання. Далі йде розповідь про те, як молодший внук–семикласник цього-таки літа за прикладом сестри самотужки ліквідовує прогалини в знаннях, заздалегідь готуючись до ЗНО. Коли ж старенька чує від співрозмовниці, що у Верховній Раді з’явилися ініціатори відміни «правильної системи», то довго не може заспокоїтися: «Мої діти у свій час були відмінниками, але по два–три рази невдало вступали до вузів і лишилися без вищої освіти. А це знову так буде, що трієчники стануть студентами, а медалісти з убогих сімей наймитуватимуть по барах. Скажіть, куди писати?»… На це останнє питання хотілося б знати відповідь і учням, і батькам, і педагогам. Як учитель з багатолітнім стажем, можу засвідчити, що кращого стимулу для успішного навчання школярів, ніж ЗНО, у своїй практиці не знаю. Колись видумували штучні спонукання в образі другорічництва, залишали після уроків — «без обіду», малювали карикатури на ледарів у газетах–стіннівках, та усе те не спрацьовувало і пішло в небуття. Як же не дозволити піти в небуття потужному у своїй благотворній силі ЗНО, коефіцієнт корисної дії якого аж надто очевидний? Однак якщо ініціатори нововведення чи то пак реанімації практики «списочників» абсолютно ігнорують переконливу ефективність ЗНО у плані державних інтересів, то як знайти ще дієвіший аргумент? Інша річ, що, закінчуючи наші виші, найбільш обдаровані шукають роботу за кордоном і тим самим знекровлюється, деінтелектуалізується сама Україна. Останніми роками, як свідчать документи вищезгаданих слухань, спостерігається своєрідне «цунамі» виїзду освіченої молоді за кордон — до 80 відсотків її бажає продовжити навчання або знайти роботу поза Україною. Чи ж не варто нардепам замість зосередження уваги на скасуванні ЗНО проявити максимум винахідливості, аби зарадити витіканню вітчизняних мізків уже найближчим часом?
