Четвертий фестиваль з екстремального водного туризму «Поліська регата» унікальними куточками Любешівського району зібрав рекордну кількість учасників — на дистанцію вийшло 15 команд із Волині та Львівщини...
Четвертий фестиваль з екстремального водного туризму «Поліська регата» унікальними куточками Любешівського району зібрав рекордну кількість учасників — на дистанцію вийшло команд із Волині та Львівщини...
Сергій НАУМУК
Цьогорічні перегони заплутаними руслами річок Стоходу і Прип’яті та озером Люб’язь розпочалися для мене ще задовго до офіційного старту. З такого собі телефонного змагання. — Як ваші справи? — голова Троянівської сільської ради Маневицького району Микола Ясюк, з яким познайомилися на торішній «Поліській регаті», почав здалеку. Розуміючи, що Миколу Андрійовича насамперед цікавлять нинішні перегони на байдарках, я вирішив похвалитися і видав найголовніше: цього року редакція нашої газети делегує два екіпажі! Але мій співрозмовник не знітився і спокійно повідомив, що вони виставлять на один більше, тобто три. Та це не притлумило нашого запалу, і вже за кілька днів команди «Волинь–нова-1» (головний редактор газети Олександр Згоранець та керівник відділу реклами і маркетингу Сергій Борох) і «Волинь–нова-2» (редактор відділу сільського життя Сергій Наумук та менеджер відділу розповсюдження і творчого розвитку газети Сергій Білоус) вирушили на Любешівщину.
«ЯК ВИ ЯХТУ НАЗВЕТЕ, ТАК ВОНА І ПОПЛИВЕ…» — ПОЖАРТУВАВ РЕДАКТОР …У суботу на березі Стоходу біля любешівського стадіону «Колос» було гамірно. Учасники перегонів почали з’їжджатися ще зранку. Спершу ми заповзялися зібрати дві байдарки, бо мали змагатися на збірних туристичних човнах, а затим спробували трохи пройти річкою, адже Олександр Згоранець та Сергій Білоус таким транспортом ще ніколи не керували. Перед відкриттям фестивалю панує неповторна атмосфера. Хоча більшість учасників бачаться рідко, дехто раз на рік, але теплоті й щирості цих людей можна позаздрити. Усі вітаються між собою так, наче знають один одного багато років. Зрештою, напевно, так воно і є. Бо два дні на веслах та вечір біля багаття важать багато. Одразу видно, хто чого вартий. Поки товариші–суперники приглядаються один до одного, триває реєстрація команд та оформлення страховок. Врешті всі байдарки готові до сплаву, спорядження повантажено на УАЗик, з документами покінчено, і головний суддя змагань, начальник відділу екологічної освіти та рекреації Національного природного парку «Прип’ять–Стохід» Віталій Веремчук збирає усіх учасників на трибуні стадіону. Ще раз розповідає правила, пояснює техніку безпеки перебування на воді. Настає один із хвилюючих моментів — жеребкування команд. Як завжди, команди стартуватимуть з інтервалом три хвилини. Кожен номер бурхливо обговорюється. Нашим колегам — Олександрові Згоранцю та Сергієві Бороху — випадає містичний тринадцятий. Червоноградська команда «Шкварка», яка вчетверте бере участь у змаганнях, витягує номер 7, а ми — номер 1. Першими стартувати не найкраще, тому не вельми вдоволені. Але жереб є жереб, від нього не відмовишся. Починається урочисте відкриття. Команди під підбадьорливі вигуки вболівальників шикуються на стадіоні. Учасників перегонів вітають голова Любешівської райдержадміністрації Василь Корець, директор НПП «Прип’ять–Стохід» Олександр Сащук та головний редактор газети «Волинь–нова» Олександр Згоранець. Після урочистостей миттю летимо перевдягатися — змінюємо парадну форму на похідне вбрання, бо з досвіду знаємо, що доведеться йти між очеретами та корчами.
НА СТОРОЖІ НЕПОВТОРНОЇ КРАСИ — ХМАРИ КРОВОПИВЦІВ Перший відрізок регати завдовжки 27 кілометрів проходить старим руслом Стоходу від Любешова до села Сваловичі. На найважливіших розгалуженнях стоять вказівники, куди рухатися. Інакше, як жартували учасники перегонів, можна втрапити не у Сваловичі, а в Білорусь. Щоб не заблудитися, а рукавів, перемичок чимало, недарма річка називається Стохід, іти мусимо тільки за маршрутом. Порівняно з минулим роком сонце не так припікало, тому гребти мало бути легше. Вперто махаємо веслами. Навколо розгортається чудовий краєвид — повновода ріка, огорнута широкими крилами очерету. У заростях шепоче вітер та виспівує багатоголосий хор пташок. Їх тут ніхто не тривожить. Пізніше я запитав Віталія Веремчука, як часто тим маршрутом ходять байдарки. «Хіба раз на місяць», — відповів він. Тож пташкам та звірам у заплаві річки справжнє роздолля. Зрештою, парк і створений насамперед для збереження, відтворення та раціонального використання типових і унікальних природних поліських комплексів у заплавах Прип’яті та Стоходу. Лише одне заважає милуватися цією красою — незліченні оводи. Хмарами ці кровопивці впинаються у відкриті ділянки тіла. Часто доводиться відганяти їх від обличчя, бо готові залізти в ніс чи рот. Раз у раз кидаємо весла і ляскаємо себе по ногах чи плечах. На підході до Бучинського лісу нас один за одним обігнали два екіпажі. Додаємо ходу. Та незабаром нас наздоганяє ще кілька екіпажів. Веслувати стає дедалі важче. Визнаємо, що сьогодні — не наш день. Забігаючи вперед, скажу, що свій результат, порівняно з 2012 роком, ми погіршили на 10 хвилин. Хоча в дорозі думали, що йдемо набагато повільніше. Врешті потрапляємо у найкрасивішу частину парку. Річка там звивається змією. Русло вузьке, з крутими поворотами. Береги заросли лісом, який часто підступає впритул до води. На цій ділянці перегонів головне — якнайплавніше вписатися у закрут. Це нам нібито вдається. Але на черговому повороті швидка течія притискає байдарку до берега. З усіх сил відпихаємося веслами. Та раптом помічаю червоні ягідки, що звисають просто над водою. Півсекунди думаю, чи зривати, і таки вкидаю незнайому бубку до рота. Розкушую, а це — порічки! Ось такий подарунок від непрохідних хащів! А втім саме на цій шестикілометровій ділянці шляху оводи лютують найбільше. Пізніше місцеві мешканці розповіли, що раніше цих комах було менше. Бо болота косили на сіно або на підмостку для худоби, а очерет вирізали взимку на покрівлю. Нині сільськогосподарські підприємства канули в лету, чимало людей виїхало, господарі намагаються експлуатувати не болота, а культурні сінокоси — вони продуктивніші. Очеретами криють хіба альтанки для туристів. Тому для оводів — тут роздолля. Незабаром нас обганяє екіпаж нашого товариша по минулорічних блуканнях — троянівського сільського голови Миколи Ясюка та Івана Кусика, а ще за трохи ми виходимо з лісу. Відтак Стохід впадає у Прип’ять. Повертаємо праворуч і беремо курс на Сваловичі. Минаємо причал біля будівлі парку і ледь живі дотягуємо до банера «Фініш».
ДЕРЖАВНИЙ ГІМН СІЛЬСЬКИЙ ГОЛОВА ВИКОНАВ ПІД ГІТАРУ У таборі вже панує метушня. Хто прибув першим — уже встиг освоїтися, встановити намети. Нам це все лише належить зробити. Але насамперед — купання. Вода приємно холодить, і трохи прикро, що довго ніжитися не випадає: працівник парку Василь Корець оголошує результати першого етапу. Попереду — команда «Маневичі» з Троянівської сільської ради, на другому місці — «Пірати», на третьому — минулорічний переможець гонки «Каліпсо» (обидві з Любешова). Ми — дванадцяті, наші колеги — п’ятнадцяті. Після цього розпочинається господарське життя табору. Всюди заклопотано розпаковують речі, напинають намети, розпалюють вогнища, щоб незабаром зібратися на обід. Працівники парку пригощають зголоднілих учасників перегонів смачною юшкою. Після напружених перегонів вона йде на «ура». Відпочивши, Сергій Білоус та Сергій Борох виїхали байдаркою порибалити. Їм таки вдалося наловити трохи краснопірок. Вистачило і юшку зварити, і на вогні запекти. А головний редактор тим часом вивозить покататися на байдарці нашого водія Миколу Денисюка, мовляв, не тільки він інших має возити. До речі, на ці два дні Микола Васильович успішно перекваліфікувався на фотокора. Тим часом на заплаву Прип’яті впали сутінки і центр спілкування перемістився до головного вогнища. Напевно, тільки на «Поліській регаті» можна одночасно почути трьох різних за стилями бардів: любешівця Василя Корця, троянівця Миколу Ясюка та червоноградця Михайла Сідорова. Змінюючи один одного, вони співали пісні під гітару. Патріотичні співанки Василя, туристичні наспіви Михайла та народні пісні Миколи супроводжували захоплені вигуки та щирі оплески. Уже й комарі кудись поділися, й утома відступила — тільки тріск дров у кострищі та дзвін гітарних струн. Не дивно, що спати ми повмощувалися пізненько. Дехто не склепив повік і до ранку. Пощастило сонькам: о пів на восьму їх збудив Державний гімн України, який під гітару виконав сільський голова. Це було щось неймовірне, коли над туристичним табором на березі однієї з найбільших річок країни залунало «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…» (Закінчення — у наступному номері). На фото: Стартує «Волинь-нова-1».
