ДО ЛОРА У БЕРЕСТЕЧКО ЇДУТЬ НАВІТЬ ІЗ СУСІДНІХ ОБЛАСТЕЙ

Цю адресу підказали читачі, які активно долучилися до редакційної акції «Герої нашого часу»: у маленькому містечку на Горохівщині працює Павло Звонар, на прийом до якого їдуть люди з Рівненщини та Львівщини...

Олександр НАГОРНИЙ

УАЗИК — ВІД КУЧМИ І КАРДІОГРАФ — ВІД ЛИТВИНА
Бесідувати з цією добродушною людиною і легко, і приємно, тим більше що журналістську працю добре знає й цінує: батько був шанованим редактором іршавської районної газети. Сестра теж заслужена журналістка України. Передбачаючи моє запитання щодо свого фаху, Павло Васильович мовив:
— Мама дуже хворіла і хотіла, щоб я став лікарем.
І, як бачимо, не помилилася у виборі професії для сина. Як і син не помилився, взявши собі за дружину Магду Іванівну — чудового анестезіолога–реаніматолога. Ось уже 40 років минуло відтоді, як закінчив медичний факультет Ужгородського університету, і 35 — як обіймає посаду головного лікаря Берестечківської районної лікарні № 2, куди його, молодого спеціаліста, як жартома каже, партія послала на випробування. На ту пору лікарня, яка була розрахована на 200 ліжок, потребувала ремонту, організаційних змін.
— Коли ми приїхали, тут не було навіть «швидкої допомоги», а машина з фельдшером чергувала лише вдень, — згадує Павло Васильович. — Чимало води в Стиру спливло, поки хірургічне, пологове, гінекологічне та інші відділення стали не гіршими, ніж у райцентрах.
З усмішкою співрозмовник розповідає, як отримував презенти від високих осіб.
— На президентських виборах довелося мені очолювати виборчий штаб. Леонід Кучма вирішив подарувати лікарні УАЗик, а я хотів санітарну машину. Керівництво тоді по–доброму порадило: «Не будь диваком, бери, що дають, бо ні з чим залишишся». А хіба мали б сучасний рентгенапарат, якби Кучма згодом не приїхав на Волинь? Завітав і Володимир Литвин, оглянув лікарню та подарував кардіограф. Тепер прошу народного депутата Катерину Ващук допомогти з ремонтом покрівлі, бо протікає.
Як це не дивно, але нинішньому депутату райради Павлові Звонарю легше працювалося за радянської влади. І його пояснення цілком аргументоване:
— Вийде з ладу насос — телефоную до голови колгоспу. Жоден керівник не відмовляв у допомозі.
Про нинішню зарплату лікарів ми домовилися не говорити. Павло Васильович мислить філософськи: «А що про неї балакати? Колись і по півроку зарплату не отримували, виживали».
…Уже згодом я дізнався, що не так просто було виживати у ті купонні часи й рятувати людей. І Павло Васильович, і Магда Іванівна мали серйозні проблеми із здоров’ям, бо й без екстремальних ситуацій не обходилося. Проте подружжя ніколи не шкодувало, що опинилося в Берестечку.

НЕ ТЕ ТЕПЕР МІСТЕЧКО, І ЛІКАРНЯ НЕ ТА
Коли чиновники згадують про адміністративну реформу, то перед моїми очима завжди це містечко — колишній районний центр, де живе менш ніж дві тисячі осіб. На хвалене економічне «покращення» нічого сподіватися. Населення старіє, молодь виїжджає. Ось і в районній лікарні № 2, як вона ще гордо іменується, сталися незворотні зміни. Залишилося тільки дитяче та терапевтичне відділення. До Павла Васильовича, як і раніше, звідусіль телефонують матері, з дітками приходять у будь–який час. Як добрий лікар Айболить, Павло Васильович з усмішкою, із жартами оглядає малих пацієнтів, якщо є сумніви — направляє на консультацію в обласну дитячу лікарню. Нинішній контингент лікарні — це переважно старші люди і діти, які потребують особливої уваги.
Павлові Звонарю, звісно, боляче, що потихеньку втрачаються надбання колективу, що зосталося     11 лікарів і навіть дільничні педіатри та терапевти відійшли до центрів первинної медико–санітарної допомоги. Хоча усвідомлює необхідність реорганізації та централізації в галузі охорони здоров’я.
— У нас хороша клінічна лабораторія, є хірург, невропатолог, окуліст, які оглядають пацієнтів й у разі потреби направляють на дообстеження до Горохова чи Луцька, де тепер роблять чимало ендоскопічних операцій, — розповідає Павло Васильович. — Дуже гарний задум — створення амбулаторій сімейного типу. Але для їхнього функціонування потрібні значні кошти — на зарплату, санітарні машини, бензин тощо. А в якому стані наші дороги?!.
Магда Іванівна, яка нині працює на посаді терапевта (з її знаннями та досвідом перекваліфіковуватися практично не треба), доповнює чоловіка:
— Наш колектив кваліфікований та досвідчений, і ми радіємо, що до нас звертаються по допомогу. Навіть із сусідніх областей, бо нерідко людям ближче до Берестечка. Ми завжди мали задоволення, коли робили добро. А для мене не було більшої радості, коли після операції, відійшовши від анестезії, людина вдячно тиснула руку.

НАВІТЬ ЛІКАРЮ В СЕЛІ НЕ ГОДИТЬСЯ БЕЗ ГОСПОДАРКИ
Щасливе подружжя Звонарів виховало двох синів: Павло — кандидат медичних наук, викладає в Івано–Франківському медичному університеті, Віктор — кандидат економічних наук, працює в Інституті соціального розвитку і демографії при Академії наук України.
У дружній розмові з Павлом Васильовичем та Магдою Іванівною я пожартував:
— Що ви будете робите, якщо сільська бабуся принесе вам засмажену курочку?
Павло Васильович посміхнувся і задоволено сказав:
— Ми в такі ситуації не потрапляємо. Як і належить у селі, маємо господарку. Поки жив тесть, навіть гуси тримали. Вряди–годи й дітям та внукам шмат свинини без преміксів та картоплю, вирощену своїми руками, веземо.
Виходить, непогано почувають себе кандидати наук, маючи таких роботящих батьків. Забув сказати, що років десять тому довелося перевіряти крамольного листа до редакції, у якому йшлося про зловживання в Берестечківській лікарні. Згодом колеги дивувалися, що редактор сатиричної «Кловні» жодного суттєвого компромату не привіз. Отже, тоді я все-таки не помилився.

На фото: Берестечку пощастило на талановитих лікарів — подружжя Звонарів.