Усе на потім і на потім відкладала медогляд перед вступом до вищого навчального закладу, адже знала: процедура ця хоч і безболісна, але нервово виснажлива.
Усе на потім і на потім відкладала медогляд перед вступом до вищого навчального закладу, адже знала: процедура ця хоч і безболісна, але нервово виснажлива.
Анна КАРАСЬ, редактор відділу листів і зв’язків із читачами
Таких, як я, абітурієнтів у поліклініці Любомльської районної лікарні зібрався не один десяток. Ну, думаю, книжку взяла, кросворд теж у сумці ― можна й медогляд починати. Займаю чергу то до одного лікаря, то до іншого і досить швидко проходжу майже всі потрібні кабінети. Подумки радію, що даремно хвилювалася. Але радію недовго, бо в кабінеті флюорографії лікаря не застала ― він кудись вийшов, і вже давненько… Медсестра «сфотографувала» грудні клітки всіх, хто чекав на прийом, забрала медичні картки й сказала: «Чекайте. Я покличу». Ох як довго вона нас кликала! Я вже і книжку почитала, і, розгадуючи кросворд, перевірила не лише свій інтелект, а й двох таких само страждальців, що сиділи поряд, та лікар усе не приходив. Потім і медсестра подріботіла у невідомому напрямку, залишивши кабінет відчиненим. Відтак ми жартома почали ділити, хто що з нього візьме… Далі кожні півгодини до дверей підходила незнайома працівниця в білому халаті, запитувала, чи є хтось на прийом, і зникала, наче сонце пізньої осені. Так минуло більш як три години. Настала обідня пора. Дехто не витримав і дременув додому. І тут мій терпець увірвався. Не в силі чекати довше, вирішила діяти. Почала з медсестри. Розмова з нею давалася важко. Пані дивилася на мене, як на порожнє місце. Лише коли підвищила голос, відповіла, що не знає, скільки ще чекати лікаря. Тоді я надумала звернутися до когось із «верхів чи вершечків» поліклініки, аби вони допомогли розшукати зниклого рентгенолога. Однак усе керівництво пішло на обід, і своє невдоволення могла адресувати хіба що зачиненим дверям. Зате коли повернулася до кабінету флюорографії, моєму здивуванню не було меж: лікар уже був на робочому місці! За 5 хвилин поставили штампи і написали, що ми здорові. Але я вирішила цього неподобства просто так не залишати. Не дочекавшись з обіду найвищого керівництва, попрямувала до старшої медсестри поліклініки. Після цього медогляду зрозуміла, що для вас абітурієнти ― не люди, ― щиро обурювалася. ― Ви думаєте: нічого страшного у тому, що не дочекалися сьогодні ― прийдуть завтра. На ці слова вона лише глузливо усміхнулася. А коли до мого монологу долучилася ще одна жертва непунктуальності рентгенолога ― хлопець, який спізнився на маршрутку, а наступна мала бути лише о 20.30, жінка в білому халаті порадила йому добиратися попуткою, а потім пройтися ще якихось 3―4 кілометри. Я була шокована. Чому на доброзичливі звертання «доброго дня», «будь ласка», «прошу», «дякую», «до побачення» люди майже не реагують, а щойно підвищуєш голос ― ураз помічають? Невже ми втратили здатність чути один одного? Пригадала малюнки з підручника для початкових класів. На першому ― касир, якому покупець тицяє гроші і грубо каже: «Два квитки». На другому ― до того самого касира покупець привітно звертається: «Дайте, будь ласка, два квитки». На уроці ми визначали, котрий варіант поведінки правильний. Але чому він не спрацьовує у реальному житті?
