Вадим мріяв зняти фільм про Волинь. Не судилося. Життя 24-річного хлопця обірвалося в аварії на трасі Севастополь — Інкерман. Винних досі не покарано: як тепер водиться, для грошовитих «гонщиків» закони не писані...
ЦЕ НЕ ДОЩ! ЦЕ ДУША МОЯ ПЛАЧЕ ЗНОВ… Я торкаюсь руками холодного скла, А за вікнами дощ іде. Як пекуча сльоза, краплина стекла… Я чекаю Тебе. Ти — де? Я чекаю, хоч знаю — нема Тебе, сину, І даремні прохання і плач. Ми не стрінемось більше, Мій рідний, єдиний. Шепочу лиш гаряче: «Пробач». Кожну ніч я чекаю Тебе уві сні, Обціловую очі я знов і знов, Та немає мостів, щоб з’єднати світи, Лише світла молитва й безмежна любов... Людмила КОЛОМІЄЦЬ
Вадим мріяв зняти фільм про Волинь. Не судилося. Життя 24-річного хлопця обірвалося в аварії на трасі Севастополь — Інкерман. Винних досі не покарано: як тепер водиться, для грошовитих «гонщиків» закони не писані.
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
-Знаєте, коли пса обсядуть хвороби, він тікає з подвір’я і шукає помічних трав. Так і я, коли терпіти вже не сила, приїхала на Волинь, у рідне село. Батьківське, хоч і спорожніле тепер обійстя, де залишив слідочки Вадим, може, бодай трошки допоможе знеболити душу, — з такими словами переступила поріг редакційного кабінету моя давня знайома — Людмила Володимирівна Коломієць із Севастополя. Запізналися ми вісім років тому, коли я у складі волинської делегації побувала в Криму на святі Військово–морського флоту України та фестивалі народної творчості. Учасники хору «Родовід» Камінь–Каширського районного будинку культури такі «десанти» здійснювали не раз, тож їх-нього виступу на відкритій сцені Приморського бульвару в Севастополі деякі глядачі чекали з особливим нетерпінням. Це було невелике, але дуже помітне й гідне вкраплення посеред загалом російськомовної публіки — люди у вишиванках, з дітьми та внуками, які підспівували хору і не шкодували долонь, втирали сльози, слухаючи українські пісні. Була серед них і землячка наших артистів, уродженка села Ставище Камінь–Каширського району Людмила Володимирівна Коломієць, заступник директора української гімназії імені Лесі Українки в Севастополі, яка зустріла волинян як рідних. Познайомила нас зі своїм чоловіком Петром — бравим моряком, який пройшов Афган, капітаном першого рангу, за яким, як голка за ниткою, колись прибула «на місце служби» до цього міста, де базується і російський флот, де на будівлях чужі прапори, а на вулицях українське слово почуєш нечасто. Але пані Людмила завжди шукала і знаходила однодумців — людей, які гуртувалися, щоб утверджувати українство в Криму, вона очолює міське відділення Всеукраїнського жіночого товариства ім. Олени Теліги у Севастополі. А нині ми побачили жінку зовсім іншою: зчорнілою від горя, змученою пошуками справедливості в цьому світі. Дістала портрет сина. На фото Вадим трохи схожий на відомого російського актора та режисера Сергія Бодрова, який зі знімальною групою загинув у горах Північної Осетії. Виявляється, і долі в них схожі, бо Коломієць–молодший теж мріяв знімати кіно. — Він так спішив жити, робити щось цікаве, спілкуватися з людьми, вчитися, пізнавати щось нове! З хлопцями із громадської організації «Фундація регіональних ініціатив» влаштовували в Криму патріотичні акції. Проросійські активісти на схилах пагорбу при вході у Севастопольську бухту виклали величезний російський триколор, а наші діти відразу ж зреагували — поруч з’явився такий самий завбільшки синьо–жовтий стяг. Вадим був і в Каліфорнії, і на Мальті, і в Москві, брав участь у різних програмах, проектах, але скрізь і завжди пам’ятав, що він — українець, — з гордістю розповідала мама. Згадувала, як навіть з «Мосфільму», де опановував професію постановника художніх фільмів, Вадим телефонував і завжди розмовляв українською, не боячись нарватись на агресію оточення. Потерпаючи за сина, попросила бути обачним. А Вадим тільки розсміявся: «Мамо, та як я з вами говоритиму чужою мовою…». У Москві він знайшов хлопців із Волині, які були там на заробітках, і з ними приїхав на малу батьківщину неньки. Тут, у Ставищі, Вадим щоліта гостював у дідуся та бабусі Нагурніків, допомагав по господарству, навіть за плугом ходити навчився. І коли стареньких не стало, хлопець все одно їхав на Різдво у рідне село, щоб хата не сиротіла, щоб лунали в ній колядки. Мав Вадим на Волині багато друзів. І часто обіцяв і їм, і своїм рідним, що перший фільм, який обов’язково зніме, буде про казковий поліський край. — 13 жовтня минулого року Вадим працював у Балаклаві на зйомках стрічки «Червоні гори». Надвечір поверталися до Севастополя. Мав разом із іншими членами знімальної групи їхати автобусом, але йому запропонували місце в орендованому для знімань «Пежо–Кабріолеті». На 18-му кілометрі траси Севастополь — Інкерман на зустрічну смугу раптом вилетів «Ніссан», який здійснював подвійний обгін, і врізався в автомобіль, де їхав син із друзями. Водія — Дениса з Москви — викинуло з машини, а Вадим та його ровесниця Катя Івашко, яку вдома чекала маленька донечка, загинули на місці. Аварія, що всіх шокувала дикою безглуздістю, привернула увагу засобів масової інформації. Прокурори та слідчі обіцяли покарати винних, але ось уже понад дев’ять місяців справа гальмується. Люди, які загубили життя наших дітей, встигли оформити інвалідність, щоб уникнути відповідальності. Вони не просили пробачення, не розкаювалися, бо впевнені, що за гроші все вирішать, — не може заспокоїтися Людмила Володимирівна. Втрата єдиного сина серйозно підірвала здоров’я подружжя Коломійців. Пережити найчорніші дні у житті батькам допомагали Вадимові друзі. Просила Людмила Володимирівна через газету подякувати Ані Нагурнік із Жовтневого, Сергію Корецькому й Саші Гудіку з Датиня, Миколі Мельнику з Ковеля, Вадимові Сакидону із села Раків Ліс, Іванові Малюшку, Олені Климук, Олі Мельник та усім іншим хлопцям та дівчатам, які пам’ятають їхнього сина, пишуть про нього теплі й щирі слова, спілкуються з Коломійцями за допомогою інтернету. — Понад 300 молодих людей зібралося, щоб провести Вадима в останню дорогу, приїхали й хлопці з Волині. Несли коровай на вишитому рушнику, державний прапор, яким покрили домовину… Досі сотні незнайомих нам людей висловлюють співчуття в соціальних мережах, присвячують Вадиму та Каті Івашко зворушливі віршовані рядки і просять не здаватися, боротися, щоб зло було покаране, — зривається голос нашої гості. Три суди не завершилися нічим. Обвинувачуваний судові засідання ігнорував, а з прийняттям нового КПК він взагалі тривалий час був просто свідком. Урешті справу повернули в прокуратуру, але там ні кують і ні мелють. Рідні загиблих вважають, що відбулося очевидне підтасування фактів, винні відкупилися, і лише громадськість може вплинути, аби цю резонансну кримінальну справу остаточно не зам’яли. Обстоювати справедливість допомагає «Перша кримська» газета, яка опублікувала журналістське розслідування під заголовком «Водій, який убив у ДТП двох людей, уникне покарання?». Лише публічний розголос, резонанс може допомогти в цій ситуації, переконані родичі Вадима і Каті. А осиротіла матір приїхала відновити сили на рідну землю. Виливає своє горе у віршах. «Це не дощ! Це душа моя плаче знов, гірко тужить, синочку…» — лягають на папір скроплені сльозами рядки…
