Село Скобелка в 1943 році стало одним із місць особливо жорстоких акцій гітлерівської окупаційної влади, спрямованих на придушення українських національно-визвольних змагань...
Село Скобелка, що близенько від Горохова, в 1943 році стало одним із місць особливо жорстоких акцій гітлерівської окупаційної влади, спрямованих на придушення українських національно-визвольних змагань. Але й досі, вириваючи із контексту історичної дійсності, дехто потрактовує ті акції як безпричинні та випадкові. Чому?
Редакція газети “Волинь” одержала такого, дещо незвичного листа: “Шановний пане Нагорний! Прочитала у добірці “Доброго дня вам, люди!” замітку “Пам’ять: першим було страчено директора школи” (“Волинь”, 24.07.03) і вирішила написати про ці події. Справді, у Скобелці були страчені люди, прізвища та імена яких надруковано. Але факти трошки не відповідають дійсності. Цих людей арештували і повісили за допомогою скобелецького злодія Панаса Кудли. Всі вони були його сусідами, мали добрі господарки і самі були хорошими господарями. Кудла неодноразово крав у них і не раз попадався. Тому при німцях вирішив помститись. Хата Антона Беземського була навпроти хати Кудли. Ото ж Антон був його першим ворогом. Серед повішених було і декілька родичів Антона Беземського. Всі ці люди поховані на кладовищі в Горохові. І скільки я пам’ятаю, родичі загиблих на проводи завжди відправляли на їхній могилі панахиди. Ніхто не боявся... Чому я написала? Тому, що ваш власний кореспондент П. Боярчук, котрий дав у добірку тую замітку, хоче, мабуть, щоб усі, хто загинув під час німецької окупації, були вояками ОУН—УПА. Так, були люди, які воювали в цих лавах. Але ж не господарі, які вже були не дуже молодими? Загинули вони тільки через Кудлу. А якраз вояки УПА відомстили йому за смерть своїх рідних... Я ще хочу сказати про 24-х чоловіків і хлопців, яких перед Пасхою в 1943 році забрали з-під скобелецької церкви і розстріляли німці тільки за те, що вони зійшлися гуртом, а тоді був наказ — більше двох—трьох чоловік не збиратись. Може, Боярчук напише, що і вони були вояками? Ми повинні віддавати шану людям, які дійсно відповідали цьому статусу. А от вулицю, на якій жив у Скобелці Антон Беземський, назвати його іменем потрібно. Бо цього чоловіка шанували і він був директором української школи. А. Богданова, жителька Луцька, колишня мешканка Скобелки”. Сподіваюсь, пані Богданова не образиться на Олександра Нагорного за те, що відповісти на її лист він попросив автора замітки, про котру йдеться. Мене ж особисто цей лист здивував насамперед якоюсь упередженою настроєністю проти мене, начебто я хочу, щоб всі, хто загинув під час німецької окупації, були вояками ОУН—УПА. Думається, така настроєність і завадила їй прочитати замітку “Пам’ять: першим було страчено директора школи” уважно. Бо мусила зауважити: ідеться в ній про те, що страчених 22 липня 1943 року мешканців Скобелки гітлерівці звинуватили у зв’язках з ОУН та УПА, а не в тім, що були вояками. А між одним та другим — різниця істотна. Не варто, мабуть, і так категорично стверджувати, що “цих людей арештували і повісили за допомогою скобелецького злодія Панаса Кудли”, що “загинули вони тільки з вини” цього “зрадника”. Адже документів, якими можна було би підтвердити його “зраду”, ніхто поки що не виявив. Тим часом побутує в селі думка, що донос міг здійснити зовсім інший тодішній житель Скобелки, який, вправно перевівши стрілки на місцевого “злодія”, залишився нерозкритим. Адже “трошки не відповідає дійсності” те, що повішений гітлерівцями тодішній директор скобелецької школи Антон Беземський був для Кудли першим ворогом, що серед повішених було і декілька родичів Антона Беземського, що, зрештою, всі вони були сусідами Кудли. Є ще у Скобелці люди, котрі пам’ятають: напружені стосунки з Кудлою мав серед страчених тільки Яків Вальчук. Єдиним з їхнього числа “родичем” Антона Беземського можна вважати тільки його швагра Ярему Янюка. А знищені гітлерівцями Андрій Грибок, Микола Валюк та Дмитро Міндюк аж ніяк не були для Кудли сусідами, оскільки жили на різних із ним вулицях. Навряд чи на тому грунті, який пані Богданова змалювала, міг бути особистим ворогом аж ген на скільки старшому Кудлі вісімнадцятилітній Степан Ліштван. Виглядає сумнівно, що до господарів, у котрих “неодноразово крав” і “не раз попадався”, за що начебто і вирішив помститись, Кудла долучив свого швагра Олександра Штепана. Як і те, що, заповзявшись звести порахунки із “першим ворогом” Антоном Беземським та його родичами, чомусь забув про рідного Антонового брата і теж найближчого свого сусіда Володимира Беземського. Але донос був. Гітлерівці того дня нагрянули в село із завчасу підготовленим списком людей, котрих заарештували, а двох відразу вбили. А вже наступного дня вранці повісили всіх на телеграфних стовпах уздовж бруківки від сільської школи до центрального майдану Горохова. Антона Беземського — навпроти школи, у якій директорував. У кожного із повішених руки були скручені за спиною колючим дротом. У кожного на грудях була табличка з написом: “Бандит”. Так нещасні страчені висіли упродовж двох діб. Пані Богданова повинна знати: людей, котрі “мали добрі господарки і самі були хорошими господарями”, гітлерівці (на відміну від інших окупантів) не переслідували і, тим паче, не страчували. Подібні таблички вони чіпляли на груди тим, кого вважали або безпосередніми учасниками партизанської боротьби проти окупаційної влади, або такими, хто цю боротьбу підтримував чи був з нею певним чином пов’язаний. Кого ж могли підтримувати і кому могли симпатизувати страчені ними 22 липня 1943 року мешканці Скобелки? У селі досі пам’ятають: в УПА були швагри Антона Беземського Микола Грибок (псевдо — Коля) та Кирило Оксенюк (Шелест). Вони нерідко навідувалися до Антона, очевидно, приносили йому і повстанську літературу. Примірник підпільної газети українських націоналістів було виявлено гітлерівцями під час обшуку хати Беземського в день його арешту. Про зв’язки Антона з повстанським рухом говорить і те, що він особисто пропонував батькові одного із тодішніх скобелецьких юнаків направити свого сина у старшинську школу УПА, вбачаючи в ньому “гарного українського офіцера”. Щодо інших, то старший брат повішеного гітлерівцями Володимира Янюка був страчений першими совєтами “за націоналізм” у 1940 році. У грудні ж 1945 року вже другі совєти повісили в Горохові його брата Овсія (районовий військовик УПА Морозенко), а в 1946 стратили в луцькій в’язниці і ще одного брата Федора (районовий провідник СБ ОУН Орленко). Сина повішеного гітлерівцями Якова Вальчука Олександра теж стратили перші совєти “за націоналізм” 23 червня 1941 року в луцькій тюрмі, з якої чудом вийшла живою Олександрова дружина Ліза. Брат повішеного гітлерівцями Степана Ліштвана був розстріляний совєтами в Луцьку того ж червневого дня 1941 року. Тимофія Дончака гітлерівці заарештували і повісили 22 липня 1943 року замість сина, котрого вдома не застали, бо пішов у повстанці. І до 1946 року учасники національно-визвольних змагань знаходили притулок у хаті застреленого 21 липня 1943 року гітлерівцями при спробі до втечі від арешту Григорія Борща. А Григорій Гнатюк, якого німецькі карателі теж поранили при спробі до втечі і, прив’язавши за ноги до машини, тягали вулицями села, доки не помер у тяжких муках, робив повстанцям приклади до гвинтівок та карабінів... Версія, що знищені 21—22 липня 1943 року гітлерівцями мешканці Скобелки стали жертвою побутової помсти місцевого “злодія” і жодним чином до національно-визвольного руху не належали, виявилася, однак, живучою. Це видно і з листа пані Богданової. Вона була вигідною совєтській владі, котра потрактовувала учасників тих змагань, як “вірних прислужників” гітлерівського режиму. Їх нещадно-жорстоке нищення гітлерівцями з цим трактуванням не в’язалось. Ліпше було, отже, звертати увагу громадськості на інше. І даремно стверджує пані Богданова, що рідні страчених “на проводи завжди відправляли на могилі панахиди”, що “ніхто не боявся”. Ще й як береглися! Особливо ж ті, хто, як племінник Антона Беземського юрист Георгій Беземський, знав про роботу совєтського КДБ трохи більше. Іронія ж, з якою пані Богданова говорить про розстріляних скобелецьких чоловіків та хлопців за порушення наказу більше двох на вулицях та площах не збиратись — “може, Боярчук напише, що і вони були вояками”,— звучить недоречно. Бо ким би не були ті люди, а стали жертвами усе тієї ж нещадної боротьби гітлерівців з національно-визвольним рухом на Волині, оскільки наказ більше двох не збиратись (пані Богданова мусить про це знати) було видано горохівським гебітскомісаром після нападу повстанців на Горохів. Втішно, однак, що авторка листа погоджується: вулицю, на якій жив у Скобелці Антон Беземський, назвати його іменем потрібно. А говорячи про вояків УПА, вказує, що “повинні віддавати шану людям”, котрі “дійсно відповідали цьому статусу”. Як колишня мешканка Скобелки, вона, очевидно, знає: кілька її односельчан у вересні 1943 року були учасниками героїчного бою українських повстанців з гітлерівцями в Новому Загорові Локачинського району, а декотрі з них в тому бою загинули. Мабуть, не може бути сумніву в тім, що, аби освітянина Антона Беземського гітлерівці знищили за зв’язки з червоними партизанами, іменем його у Скобелці за СРСР було б названо не тільки якусь вулицю, а й тутешню школу. І аби учасники бою в Новому Загорові були під іншим прапором, їх би у місцевій топоніміці вшанували б вже давно. Тому єдине, що справді я хочу, то аби ми, коли йдеться про нашу історію, відучились, нарешті, дивитися на неї крізь решето набутих у минулому, а чи накинутих цим минулим йому ж таки вигідних “істин”. Петро БОЯРЧУК.
