«ЗАЛИШУ НА ЗГАДКУ РОЗБУДОВАНЕ МІСТО»

Сьогодні відзначає 85-річчя від дня народження ветеран праці, заслужений будівельник України Ростислав Миронович Стрілка (на фото), з ім’ям якого пов’язана відбудова зруйнованого війною Луцька...


Євгенія СОМОВА


-Ростиславе Мироновичу, ви пропрацювали у будівельній галузі більше 40 років, з них 28 — на посаді керівника будівельного управління «Житлобуд-1», організації, яка збудувала майже половину об’єктів соціально–культурного призначення в Луцьку. Які з них вам далися найважче?
— Хочу уточнити. Я пропрацював 48 років у будівельній сфері. А збудували ми й справді багато: понад 800 тисяч квадратних метрів житла, більше 20 загальноосвітніх шкіл, 33 дитячих садки, Палац учнівської молоді, будинок профспілкових курсів з готелем, корпуси Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки. На нашому рахунку — приміщення обласної і міської клінічних лікарень з поліклініками, пологовий будинок, готелі «Україна» і «Світязь» та багато інших об’єктів. Але найважчим особисто для мене стало будівництво третьої школи. Місцевість там болотиста. Потрібно було забивати палі під фундамент. Але хтось зверху вирішив, що можна обійтися без них. У результаті фундамент трохи «просів», за що мені зіпсували немало нервів і дали догану.
— Ваша трудова біографія розпочалася у радянські часи, а завершилася у роки незалежності України. Коли працювалося легше?
— У роки незалежності. Тоді керівник став самостійним, а це давало впевненість у собі, у своїх діях.
— Знаю, що ви вперше у Луцьку й на Волині застосували на будівництві пустотнозамкнуті залізобетонні плити великих розмірів, які ж самі й виготовляли.
— У 50-і роки їх не вистачало. Завод залізобетонних конструкцій, який виготовляв плити перекриття, з’явився в Луцьку лише у кінці 50-х. Тож я і вирішив робити їх на місці, на будівельному майданчику. Мою пропозицію підтримали. І ми виготовили перші 24 великорозмірні пустотнозамкнуті залізобетонні плити. Застосовували їх при спорудженні гуртожитку на вулиці Ковельській. Там уперше використали й суху штукатурку для оздоблення. Я запропонував виготовляти самим й малорозмірні залізобетонні й бетонні конструкції — карнизи, перемички.
— Кажуть, ви були вимогливим керівником?
— Я був справедливим, сповна віддавався роботі й того вимагав від працівників. Поважав їх, а вони — мене. Щодня бував на будовах, розмовляв з людьми, прислухався до їхніх зауважень. І завжди розмовляв українською мовою, хоча в ті роки була в моді російська. Якось мені на активі міськкому партії навіть зауваження зробили. Кажу, кістяк організації складають мої земляки, холмщаки, які не дуже добре розуміють російську.
— Якби можна було розпочати життя спочатку, що змінили б у ньому?
— Усе б залишив так, як є. Я задоволений прожитими роками. Мені нема чого соромитися. Жив чесно, по совісті, багато працював. Може, це звучить банально, але я виконав свій життєвий мінімум: виховав дітей, їх у мене двоє (один син — будівельник, інший — педагог), виростив сад, збудував, а точніше добудував дім. Він мені дістався від батьків дружини. Але і я доклав чимало сил до його облаштування, дизайну обійстя. Де б не бував, а подорожувати любив, привозив екзотичні дерева, кущі й квіти. Із Карпат — смереку, бука, ялицю. Із Чехії — квіти для альпійської гірки. Були там із дружиною у родичів і я вперше побачив альпінарій, як кажуть чехи, загорівся бажанням і собі зробити щось подібне. Це вже зараз ним нікого не здивуєш, а в ті роки альпійська гірка була небаченим дивом. Тож коли завіз у двір кілька самоскидів каміння і насадив поміж нього квітів, сусіди пальцем крутили біля скроні. А я люблю квіти, усе живе. То в мене від мами. Вона кохалася у них, зналася на травах, лікувала ними людей. Бувало, візьме нас усіх чотирьох дітей за руки і веде у поле, ліс чи в яри, розповідає, як називається та чи інша рослина, чим корисна.
— Ви згадали дитинство, проведене у Польщі. А які події із цього періоду вашого життя найбільше запам’яталися?
— Депортація, бо їхали у невідомість. Нас поступово підводили до того, щоб ми залишили свій край. Вояки Армії Крайової і так зване формування хлопське палили українські села, вбивали людей, розпалювали ворожнечу між українцями і поляками. Батько мій був війтом, відстоював право українців жити на Холмщині, скаржився на безчинства «аківців». Тож місцева комірка Армії Крайової, яка діяла у нашому селі, вирішила його ліквідувати. Але, дякувати Богу, попередив односелець–поляк. Батько втік із села, рік переховувався. А в листопаді 1944 року наша сім’я повантажила всі пожитки у товарний вагон і назавжди залишила Холмщину. Через два тижні прибули на станцію Розовка Запорізької області, що поблизу Маріуполя. Нас розселили у вільні хати німецької колонії Люксембург. Але пробули там недовго. У липні 1946 року перебралися до Луцька, де жив брат батька Михайло. Хотілося бути ближче до рідної землі. Батьки усе ще сподівалися повернутися до Старого Майдану. Їм, селянам, тяжко було адаптуватися до міського життя. Але їхні мрії побачити своє село так і не здійснилися. А ось я побував там у 70–і роки. Побачив рідні місця, могили.
— Дивлюся на вас і дивуюсь: як вдалося у такому поважному віці зберегти рухливість і бадьорість духу?
— А я все життя в русі, в роботі. Працював у садку, на городі. Мав біля хати 21 сотку землі, тепер залишилось 14. Люблю господарювати на ній. Коли був молодшим, бувало, встану о шостій годині ранку, скопаю город — і на роботу. Ще й тепер кошу газонокосаркою траву в садку. Відвідую й товариство «Холмщина», допомагаю чим можу землякам.