1 серпня 1913 року в невеликому грузинському курортному містечку Сурамі, далеко від рідної України, перестало битися серце Лариси Петрівни Косач-Квітки — Лесі Українки — геніальної поетеси, драматурга, публіциста, фольклориста, літературного критика...
1 серпня 1913 року в невеликому грузинському курортному містечку Сурамі, далеко від рідної України, перестало битися серце Лариси Петрівни Косач-Квітки — Лесі Українки — геніальної поетеси, драматурга, публіциста, фольклориста, літературного критика. Скінчивши коротке земне життя, насичене по вінця не лише стражданнями, а й високими пориваннями і злетами духу, думки та слова, вона відійшла в безсмертя...
Наталія Пушкар
«Літературно-науковий вісник» за жовтень 1913 року вийшов із посвятою: «Незабутній пам’яти Лесі Українки сю книжку присвячує Редакція «Літературно-Наукового Вістника», котрий вона стільки літ прикрашувала своїми творами». У вінок пам’яті вплели свої квіти-твори-спогади історик Михайло Грушевський, письменники і публіцисти Людмила Старицька-Черняхівська, Іван Стешенко, Микола Євшан, Андрій Ніковський, поети Олександр Олесь, Олена Журлива, Микола Вороний, Григорій Чупринка. Число «Вісника» відкриває остання, незакінчена повість із життя арабської жінки на ім’я Екбаль-гaнем, адже твір під такою назвою призначався саме для цього журналу. Ще були задуми і плани, просилися на папір сюжети творів, яким не судилося народитись, до останнього подиху жага творчості прагнула перемогти невблаганність, але… «Се вже починався єгипетський захід. Там сонце уміє вдавати переможця в остатній час перед неминучою поразкою, і так гордо та весело, без найменшої тіні вечірнього суму, сипле барвисті дари на небо, на пустиню, на велику ріку і на кожну дрібную-дрібницю своєї улюбленої країни, що навіть за одну хвилину перед навалом темряви якось не йметься віри її неминущости». Михайло Грушевський у вступному слові, виголошеному на засіданні, присвяченому пам’яті Лесі Українки (редакція «Літературно-наукового вісника» відкриває ним вінок пам’яті), відзначив, що творчість Лесі Українки «глибоко національна в своїй основі, всім змістом своїм зв’язана нерозривно з життям свого народу, з переживанням нашої людини…», але «громадянство не встигало йти за сим захоплюючим, бурним потоком натхнення, сею блискучою панорамою образів, що розверталась перед ними; сей високий рівень ідей […] був незвичайним для його ширших кругів». Цю тезу підтримує і розвиває Микола Євшан у статті «Леся Українка». Її творчість «недосяжна для широкої публіки», «независима від духу часу, вона (Леся Українка. — Н. П.), не йде в широку публіку, аби її духові вартости розмінювалися в популяризації і через те тратили свій блиск і красу — йдуть тільки ті до храму поетеси, які дійсно хочуть і вміють читати у тому духовому багатстві. Достойна пані сидить спокійно на престолі і приймає поклони тих, які відчувають потребу дійсно піти з поклоном до неї, з подякою за ті багатства творчої думки, якими вона подарувала українську поезію…» Автор упевнений, що Леся Українка, пишучи на «античні і чужі теми», «думала про Україну, серцем була при нас, писала навіть про наш час і наші обставини». І підсумовуючи, запитує: «Після Лесі Українки залишається в українській поезії порожнє місце. Хто по ній зможе з тою самою енергією і з тим самим достоїнством вдарити в замовклі струни, хто заступить нам Її високу видючу душу?…» Іван Стешенко й Андрій Ніковський свої огляди присвятили творчості Лесі Українки. Перший у статті «Поетична творчість Лесі Українки» звертається до історії поетичних збірок «На крилах пісень» (1892), «Думи і мрії» (1899) і «Відгуки» (1902), окремих драм — «Блакитна троянда», «Іфігенія в Тавриді», «Грішниця», «Одержима», «Кассандра», «У пущі», а також поем, нарисів, прозових творів. І. Стешенко констатує, «що щастя рідного краю було ідеалом, провідною зорею Лесі; що серце її обливалось слізьми за рідний край і що з слізьми вона робила і кликала робити других», а «її плач — вимушений плач сильної духом людини, що витре непереможні сльози і знов іде робити во ім’я любови, правди, задля всесвітнього, а насамперед для своєнародного щастя». «Першим письменником нашої новітньої літератури» називає Лесю Українку Андрій Ніковський у статті «Екзотичність сюжету і драматизм у творах Лесі Українки». «Видатна культурна сила зійшла з поля українського письменства, — підкреслює автор. — Мавши сміливість обробляти загальноєвропейські сюжети, що дозволяється тільки культурним народам, вона (Леся Українка. — Н. П.) сим показала свою культурність і культурність свого народу і мови. Сильний її розум вніс у розроблення світових сюжетів такі властивості, що ще в більшій мірі дозволяють зачисляти Лесю Українку до видатних письменників світової літератури». Людмила Старицька-Черняхівська у спогадах «Хвилини життя Лесі Українки» зафіксувала «кілька рис вдачі людини такої благородної, такої мужньої, такої люблячої, які рідко трапляються в житті». «Для прийдешніх біографів Лесі Українки» Людмила Михайлівна розповіла про дитячі роки Лариси Косач, про її перші поетичні спроби і першу друковану збірку поезій, про родинне оточення майбутньої поетеси, про її хворобу і незламний дух: «На залізний вівтар свого убогого краю вона поклала все, що мала, — талант і серце і свої недовгі дні. […] Українська література втеряла з нею одного з найбільших поетів життя — втеряла душу, яка рідко коли пробуває на землі». Із зорею, що згасла десь у безкраїх глибинах космосу, порівнює Лесю Українку Олександр Олесь. Але ще ...довго, довго литись буде На землю промінь золотий, — І скільки снів він кине в люде, І скільки струн він в душах збуде… І ляже сам, як шлях святий. м. Луцьк
