У свої 90 «із хвостиком» лучанка Ірина Іванівна Трухіна пам’ятає усі вірші, які вчила в школі «за Польщі», знає сотні пісень, пише листи Поплавському і вболіває за ужгородську «Говерлу»...
У свої 90 «із хвостиком» лучанка Ірина Іванівна Трухіна пам’ятає усі вірші, які вчила в школі «за Польщі», знає сотні пісень, пише листи Поплавському і вболіває за ужгородську «Говерлу»...
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
СЕРЦЕ «РЕМОНТУВАЛИ» ПІД МАРШІ — Мусите виконати мою просьбу, бо я з 1950 року жодного разу не зрадила «Волині». Надрукуйте слова пісні «Хто ти є, Україно?». Як почула її, то не можу заспокоїтися. Писала Поплавському, для якого на телебаченні не шкодують часу, просила, аби він щоразу залишав хоча б півгодини для виконавців гарних патріотичних пісень. Але лист мій повернувся з Києва непрочитаним, — зателефонувала читачка, бадьорий голос якої звучав напрочуд молодо. Та з подальшої розмови з’ясувалося, що моїй співрозмовниці — Ірині Іванівні Трухіній — уже за 90. З поваги до нашої передплатниці з 63–річним стажем, вирішила знайти текст згаданої пісні й особисто віднести жінці додому. Через якихось дві–три години дзвоню в її двері, а господиня, виявляється, за той час уже торт встигла спекти. «Скільки того діла, — каже. — Дякувати Богу, ще в силі й варення наварити, і салатів наконсервувати на зиму»… За кавою я намагалася вивідати, як же пані Ірині вдається зберігати таку чудову форму — ставна, активна, життєрадісна, з акуратною зачіскою і допитливим вогником в очах, вона ніяк не виглядала на прапрабабусю. — Та у вас блокнот затонкий, не вмістить усього, що мені довелося пережити, — віджартовується Іванівна. — Можна сказати, я — живе підтвердження того, що на Волині добрі лікарі, вони десятки разів мене рятували від смерті. На столі — газети, книга «Цікава географія». Думала, хтось із онуків залишив. Ні, то пані Ірина штудіює, хоча й зір трохи підводить. Розповідає, що кілька років тому перечитувала, як звичайно, свіжу «Волинь», і раптом… світ заступила темрява. Лікарі діагностували на одному оці відшарування сітківки, на другому — катаракту. Від повної сліпоти могло врятувати лише вживлення штучного кришталика. Операцію перенесла добре. Не могла дочекатися, поки лікар зніме пов’язку — зробила це сама, без дозволу. І ледь не спровокувала інфаркт. Відчула справжній жах, бо довкола знов була суцільна темрява… Серце стислося, запекло і перестало битися. Син підняв усіх на ноги. Позбігався персонал, почали закапувати ліками проопероване око, пояснювати, що скоро все буде гаразд. Зір і справді відновився. Але потім довелося «ремонтувати» серце. У 88 мусила лягти в кардіохірургію, щоб поставити кардіостимулятор. — Операція, порівняно з тими, які я за своє життя перенесла, — не найтяжча, навіть без наркозу, з місцевим знеболенням. Щоб відволіктися від не дуже приємної процедури, подумки собі співала маршові пісні. Лікар, пригадую, усе тривожився, чого в мене нога сіпається. А то я, за звичкою, такт собі відбивала, — сміється пані Ірина.
«МАТУСЮ, ВИ ТІЛЬКИ ЖИВІТЬ…» В Ірини Іванівни дивовижна пам’ять: читала мені довжелезні вірші зі шкільної програми (Самбірську «бурсу» закінчила до війни), співала українських і польських пісень, цитувала діалоги німецькою і єврейською. «Учися, дитино, бо вчитися треба, учися, голубко, хай розум не спить», — словами поета Володимира Масляка пояснювала свою здатність зберігати в пам’яті величезний обсяг інформації, адже мозок, як і м’язи, вимагає тренування. За фахом пані Ірина — гідрометеоролог. Разом із чоловіком приїхали у 1950 році з Самбора до Любешова на роботу. Євграф Михайлович, фронтовик, сибіряк, подарував їй російське прізвище і 16 років щасливого подружнього життя. — Побудував у Любешові приміщення для гідрометслужби з відомчою квартирою для працівників, навчив мене усіх премудростей роботи — і згорів за кілька місяців від саркоми легень. Залишилася я вдовою, коли донечці було 10, а синочкові всього чотири рочки. Тяжко. За кілька років — нова біда: виявили у мене туберкульоз легень, налякали, що й дитина хвора. Дев’ять місяців лікувалася у Луцьку в тубдиспансері, і маленький Юра був у дитячому відділенні. Далі послали в санаторій ще на чотири місяці. Малому путівки не дали, а залишити не було на кого, то оздоровлювалась, переховуючись з дитиною в альтанці, де й ночували, — згадує жінка. Ті митарства дуже зблизили матір із сином, до сьогодні їхні стосунки трепетно–ніжні. Як розповідає Ірина Іванівна, Юрій щодня провідує, вимірює тиск, стежить за її здоров’ям і самопочуттям, «спонсорує» лікування. І донькою пані Ірина не нахвалиться: уважна, любляча. — Вони змалку були дуже самостійні, давали собі раду, маму берегли. Пам’ятаю, коли у мене діагностували рак, зробили операцію, то Надя з Юрою приїхали з Любешова провідати, привезли подаруночки, гостинці. Як побачили мене бліду, худу, змарнілу — кинулися обнімати: «Мамочко, ви тільки живіть…».
ОНКОХІРУРГ ДАВ ГАРАНТІЮ НА 100 РОКІВ Кажуть, в одну ціль бомба двічі не влучає. А в їхній дім страшна хвороба, за вбивчою силою така ж небезпечна, приходила тричі. Спочатку забрала чоловіка. А через шість років Ірина Іванівна випадково виявила на грудях гульку — і знов почула від лікарів це моторошне слово «рак». — Онкодиспансер тоді був у Луцьку на вулиці Володимирській. Кілька бараків, підсобне господарство. Діло було перед самим Новим роком. Для хворих накрили великий стіл із щедрим частуванням. А я, поки інші святкували, відходила від наркозу. Операцію вирішили не відкладати, бо то така хвороба, з якою не можна зволікати. У березні мене ждало ще одне хірургічне втручання: видаленням молочної залози справа не обмежилася — провели ще й велику гінекологічну операцію. Хочете вірте, хочете ні, але хірурги казали, що я під наркозом співала. Віктор Борисович Шабелянський, пам’ятаю, виписуючи мене з лікарні, пожартував: «Даю гарантію на 100 років», — із вдячністю згадує свого рятівника пані Ірина. Досі, хоч уже минуло майже піввіку, вона регулярно надсилає відомому хірургу Віктору Шабелянському, який уже на заслуженому відпочинку, листівки до свят, аби дати знати, що з нею все гаразд. Зізнається, що зважитися на операції було нелегко, боялася стати «неповноцінною жінкою», нікому не потрібною. Та переважили материнські почуття, злякалася, що діти залишаться сиротами. А згодом виявилося, що жіноче щастя від жодних медичних чинників не залежить. Другий чоловік пані Ірини готовий був носити її на руках. Тільки недовгим виявилося їхнє подружнє життя — той же смертельний діагноз «саркома легень», що й у першого чоловіка, і знову біль втрати. А життя продовжувало випробовувати Ірину Іванівну на міцність, наче перевіряло — де межа сил цієї красивої і беззахисної жінки, яка усі біди переносила без нарікань. Тільки з однією справиться, а доля вже нову підготувала. — Про урок, який дав мені світлої пам’яті завідувач відділення судинної хірургії обласної лікарні Олексій Лень, я б воліла не згадувати. Але, можливо, ця історія для багатьох буде повчальною. Заради молодих, які сьогодні не дуже дбають про власне здоров’я, мушу розповісти, яку небезпеку несе паління. Я пристрастилася до сигарет в юності, бо мала подруг–фронтовичок. Відмовитися від шкідливої звички не могла, поки не потрапила в судинну хірургію із закупоренням головних артерій ніг. І коли лікар під час загального обходу при всіх нещадно «відчитав», показав хворих із гангреною, яким ампутували кінцівки, я три дні проплакала. Дякувати Богу, операція врятувала мені ноги, а потяг до куріння пропав відтоді назавжди, — зізнається Ірина Іванівна. Згадує, що і сина, і внуків завжди намагалася застерегти від подібних помилок, підсувала вирізки з «Волині» зі статтями про вплив шкідливих звичок на здоров’я, намагалася привчити до занять спортом. І небезуспішно. Внук Дмитро, якого бабуся ще 6–річним записала у спортивну секцію, нині — футболіст ужгородської «Говерли». Ось чому в квартирі пані Ірини на стінах — фотографії зі спортивних журналів, а сама вона — пристрасна вболівальниця. Під час трансляції футбольних матчів бабусю не відірвеш від телевізора, а «крилаті фрази» тренера Кварцяного, що були опубліковані в нашій газеті, вона знає напам’ять. Поки бесідували, кілька разів заходили сусіди — хтось квіти з дачі привіз, хтось — оберемок меліси й м’яти. Ірина Іванівна із сумом говорила, що більшості її ровесниць — подруг, кумів і близьких знайомих — уже нема, стає нікому писати листи. А хочеться спілкуватися, адже це — найбільша розкіш. Шкодувала, що не зовсім точно запам’ятала мелодію пісні «Хто ти є, Україно?», текст якої щойно роздобула, і радилася, як таки достукатися до «співаючого ректора», щоб давав дорогу справжнім талантам. Диктувала рецепти, як позбутися болю в колінах і шкірних хвороб. Рекомендувала, як бути, коли допікає безсоння: потрібно пошепки або навіть подумки співати. Має пані Ірина вісім правнуків і одного праправнука, але сама при цьому почувається молодою.
На фото: На весіллі онучки Ірина Іванівна відвела душу в танцях.
