ДОРОГА ДО ХРАМУ МАЄ БУТИ ЧИСТОЮ

Алла ЛІСОВА, власний кореспондент у Нововолинську



В есною довелося йти дорогою до Низкиничівського Свято-Успенського чоловічого монастиря, що неподалік Нововолинська. Прикро й боляче було дивитися, як біля міських гаражів, розміщених навпроти кладовища, валялися купи непотребу, і вітер вільно розносив його по території. А там, де покояться наші рідні, не всі спромоглися торішні вицвілі штучні квіти викинути у смітник, а залишили їх на узбіччі, за кілька метрів від могил

Не з кращим настроєм поверталася два тижні тому від родичів із Володимир–Волинського району. На кладовищі, що майже в центрі села, в окремих місцях бур’яни виросли такі, що за ними навіть хрестів не видно. Зрозуміло, у селян зараз гаряча жнивна пора й ніколи, як кажуть, угору глянути. Не беру на себе сміливість когось осуджувати, але якось зовсім не в’яжеться, коли обійстя виглядають доглянутими, потопають у квітах, а зовсім недалеко, де знайшли останній спочинок наші близькі, панує занедбаність.
Зовсім недавно мала нагоду побувати в старовинному чоловічому монастирі отців Василіан у Крехові, що розмістився в мальовничій прикарпатській місцевості Львівщини, яку називають українською Швейцарією. Так от, необізнаній людині цю святиню знайти зовсім непросто. Після повороту з Жовкви ви не побачите жодного дорожнього вказівника! Й сама дорога проситься бути кращою й впорядкованішою.
Це саме розповідали знайомі, які вирушили в село Страдч Яворівського району. Довго петляли автомобілем, аж поки потрапили в це заповітне святе місце. Таких у світі є ще лише два — в Римі та Єрусалимі. Уточню коротко: в Страдчі знаходиться храм Пресвятої Богородиці, змурований на вході до печери, який свого часу отримав право на повний відпуст на кожний день, де прочанину відпускаються всі дочасні гріхи. То чому б нам не подбати, аби до таких святинь було добиратися легко й приємно?
Тим паче, що серед усіх суспільних інституцій найбільшу підтримку в Україні має церква, котрій довіряють 66,5 відсотка громадян. Справді, бачимо, як з року в рік у нас збільшується кількість храмів, зростає число тих, хто їх відвідує. Але, на жаль, не зменшується в нашому повсякденні негативу. Брак розуміння здавалося б найелементарніших речей робить життя наше сірим, невпорядкованим і некомфортним.
І наостанок. Приємно здивувала розповідь давньої відданої читачки нашої газети, котрій завжди близькими й цікавими були матеріали на теми моралі. Її знайомий — знана й авторитетна в місті шахтарів людина — щороку розпочинає відзначати свій день народження з того, що обов’язково відвідує храм, а потім із квітами вирушає до могил колишніх колег, аби поклонитися і вшанувати їхню пам’ять.
По–різному можна оцінити такий поступок. Але зрозуміле й незаперечне одне: в усіх нас єдиний шлях — до вічності, і доки людину пам’ятають — доти вона живе. Тому навіть якщо взяти до уваги, що в кожного — своя дорога до храму як у прямому, так і в переносному значенні, то, мабуть, не маловажно, в якому стані знаходиться ця дорога як до святинь, так і до місця спочинку тих, хто відійшов у кращі світи.