ЯК ЖИТЬ — НЕХАЙ ШКОЛЯРІВ «ТАВАРІЩ» СТАЛІН НАВЧИТЬ!

Чим переймалася і з чого дивувалася протягом останнього тижня спеціальний кореспондент газети «Волинь-нова»
Ярослава ТИМОЩУК...

…ДОРОСЛИМИ ІГРАМИ МАЛИХ ДІТЕЙ
Коли напередодні 24 серпня згадують ровесників Незалежності, мають на увазі передусім тих, хто народився 1991 року. Ці молоді люди, підкоривши перші вершини та набивши перші ґулі, у свої 22 роки вже мають більш–менш сформоване бачення України та себе в ній чи поза нею. Разом із тим підростає покоління, в якого ще мало власного життєвого досвіду, але ретельно споглядає й засвоює те, що відбувається навколо. Ось, наприклад, що мені довелося побачити під час останньої мандрівки потягом.
...У вагоні їде молоде подружжя з чотирма малими синами, найстаршому з яких — років 8. Діти бавляться у міліцію і, розігруючи аварію, вигукують таке:
— Де–те–пе, де–те–пе! — поклавши руки на уявні керма, перекрикують один одного двійко дітлахів.
— Ану розступіться! Міліція приїхала! Що тут таке? — нарочито діловим басом включається в імпровізовану виставу коротко стрижений русявий хлопчик.
Далі малий викликає на підмогу підлеглого. Разом вирішують залагодити справу з горе–водіями.
— Значить так: щоб все було добре, давайте нам 50 тисяч гривень — і розходимось, — суворо каже перший «міліціонер».
Але оскільки потрібної суми не знаходиться, миттю йдуть на компроміс.
— Добре, давайте 3 тисячі і більше нам на очі не попадайтеся, — милостиво дозволяє головний.
Коли підлеглий натякає на свою частку хабара, старший відрубує:
— Ти що, не зрозумів? Я начальник і я всьо порішав. Схочу, то дам тобі грошей, але зараз не хочу.
Така–от мила дитяча гра, в якій багато життєвого реалізму. Чітко розписані ролі: керує той, у кого гроші й авторитет, міліціонерів треба боятися, а проблеми можна легко позбутися, заплативши за її вирішення. Найстрашніше, що позитивного героя, який би втілював сили добра та справедливості, в цій забавці не виявилося.

… ЗОБРАЖЕННЯМ ДИКТАТОРІВ НА ШКІЛЬНИХ ЗОШИТАХ
Радянські вожді приходять до нас із минулого у таких несподіваних виглядах, що страшно вже й подумати, де і як з’являться вони наступного разу. Ще минулого літа перед початком навчального року журналісти запримітили на прилавках шкільні зошити із зображеннями Леніна, Сталіна, кремлівської зірки та автомата Калашникова. На останньому був напис: «Ничто так не успокаивает, как автомат Калашникова». Продукцію виготовляли «на замовлення і під контролем російського ТОВ «Альт» у видавництві ТОВ «Полісвіт» у місті Дніпропетровськ». Подібний випадок тоді трапився і в тернопільській крамниці, де серед асортименту покупцям пропонували учнівські зошити із зображеннями Сталіна, Леніна, Фіделя Кастро та Мао Цзедуна, об’єднаних у серію «Гламурні лідери». Але майже відразу на вимогу міської ради товар вилучили з продажу. Ось що сказав із цього приводу у коментарі газеті «День» Семен Глузман: «Чим більше я живу у своїй країні, тим більше розумію, що багато чого не розумію… Сумно через те, що Україна може зникнути як держава, й проблема не в Путіні або Гундяєві, а в нас самих».
Але ця історія не стала застереженням, бо зараз на столичних прилавках знову можна знайти портрети Леніна і Сталіна на зошитах із серії «Великие имена России», виготовлених в Україні. Виробники — така собі «Компанія ТОП» — на своєму сайті так формулюють власну соціальну відповідальність: «Максимальное способствование развитию общеобразовательного и культурного уровня молодого поколения страны».
Англійський письменник Джордж Орвелл у своєму романі–антиутопії «1984», написаному 1949 року, влучно зобразив тоталітарний устрій держави Океанія. Там є багато символічних деталей, що складають розлогий портрет сталінського режиму. У творі є Старший Брат, який постійно дивиться на тебе, телевізійні екрани, що безперестанку фіксують твої дії, механічний пристрій для написання літератури та переписування історії, поліція думок, яка карає за «думкозлочини», Міністерство миру, яке веде війну, Міністерство правди, яке займається брехнею… Письменнику вдалося змалювати цілісний світ тоталітарного зла, і, думаю, якби автор дожив до наших днів, то оцінив би креатив згаданих виробників канцтоварів і, можливо, переосмислив би цю деталь у своїй творчості.

…ЩО СТОЇТЬ ЗА БЛИСКОМ ЗОЛОТОГО УНІТАЗУ?
В об’єктив журналіста Влада Соделя, який відомий, зокрема, тим, що фотографує дорогі годинники на зап’ястях депутатів, потрапив цікавий аксесуар Президента Януковича. На лацкані його піджака — значок «Прапор України», інкрустований блискучими камінцями. Щодо походження останніх дискутують: стрази це чи діаманти. Але в будь–якому разі вийшло ефектно. «Бо як же ж іще продемонструвати безодню свого смаку? Не унітаз же золотий з дому тягнути…», — прокоментувало знімок інтернет–видання «Обком».
Чому українці такі ласі до блискучого і статусного, з’ясовували нещодавно журналісти видання «Кореспондент» у статті «Здаватися, а не бути». Купуючи дорогі речі, наші співвітчизники хочуть продемонструвати свою заможність, навіть якщо її нема, йдеться в тексті. Так люди хоча б ілюзорно долучаються до вищого соціального класу.
Йонас Найберг, редактор журналу національної федерації професіональних музикантів Швеції, бував в Україні не один раз і завжди дивувався з тутешніх правил життя. «В інтелектуальній Європі високий академічний титул є важливішим, ніж модний автомобіль чи силіконові груди», — стверджує іноземець. Адже чим освіченішою є людина, тим менше їй властиво демонструвати власну значимість за допомогою зовнішніх факторів, констатує Павло Фролов, голова лабораторії соціально–психологічних технологій Інституту соціальної і політичної психології. Але освіту в Україні теж прийнято купувати — часто заради статусу. Тому в системі цінностей українців інтелект останнім часом відіграє все менше значення, зазначає експерт.
Життя в країні, яка впродовж багатьох років не може подолати бідності, розвиває в населення комплекс неповноцінності. Щоб заглушити його, на останні гроші купують атрибути розкоші, розмірковує психотерапевт Олександр Стражний. І прогнозує, що прагнення жити на широку ногу зникне, як тільки зросте загальний рівень життя. А доти, слід розуміти, найвище керівництво втілюватиме у собі найгостріші суспільні захворювання.

…ХОЧЕШ У КИЄВІ КАВИ? «РАЗГОВАРИВАЙ ПО-РУССКИ!»
У столичній кав’ярні «Кофе Хауз» офіціантка, яка приймала замовлення в клієнта, начебто не розуміла його української мови, бо відразу перекладала для себе розмову російською. Ось як, за словами киянина Івана Філіповича, виглядав діалог:
— Мені, будь ласка, каву, — попросив відвідувач офіціантку Тетяну.
— Я правильно поняла, вы хотите кофе? — перепитала дівчина.
— І тістечко.
— То есть, вы хотите печенье?..
І далі спілкування продовжувалося в тому ж дусі. Іван зауважив, що йому такий тон розмови не подобається, і запитав, чи розуміє дівчина українську. Вона відповіла ствердно і запевнила, що може навіть говорити. Коли чоловік випив каву і вже збирався виходити, почув, що троє офіціантів сміються йому вслід. Тоді обурений клієнт повернувся і почав вимагати книгу скарг. Її принесли, втім один працівник закладу сказав, що від того не буде ніякої користі, адже керівництво не зважає на записи. Хлопець, не називаючи свого імені, розповів, що він родом із Західної України і йому самому не подобається таке ставлення до рідної мови. Скарг на мовну політику кав’ярні та, зокрема, поведінку офіціантки Тетяни Анісімової досі отримували від відвідувачів чимало, але все безрезультатно. За словами офіціанта, керівництво саме підсміюється над україномовними клієнтами та заохочує персонал до такої ж реакції. Хлопець показав та дозволив сфотографувати брошуру із корпоративними правилами закладу, одне з яких гласить: «Общайся в кафе только на русском языке». А якось під час тренінгу для працівників тренер та один із керівників кав’ярні заявили: «Только по–русски! Здесь все прекрасно понимают русский язык, и для 1 процента «повернутых» никто стандарты менять не будет!».
Після цього директорка кафе виправдовувалася, що нагрубіянила Івану стажерка, яка не знає всіх нюансів роботи. А згадана брошура начебто дійсна лише в Москві, адже «Кофе Хауз» — російська мережа. Згодом ображений клієнт отримав офіційні вибачення, пропозицію безкоштовної чашки кави та повідомлення про звільнення працівниці, яка некоректно спілкувалася. На це чоловік у коментарі для «Української правди» відповів, що потребує не жертви–офіціанта, а змін у мовній політиці закладу.
А в українському інтернеті сторінку закладу закидали коментарями, в яких користувачі висловлюють обурення. Пишуть, приміром, таке: «Не люблю гостей, которые приходят в мой дом и говорят, как и что мне делать. И это, если вы не заметили, я, русскоязычный». Інший користувач запитав польською: «Не розмовляю російською в Україні — не продасте кави?». Також керівництву радять вивісити на дверях напис «Украинцам вход васпрєщєн». У мережі «Фейсбук» люди назвали кав’ярню «ворожою конторою».
Ця історія набула розголосу завдяки одному клієнту. Не тому, що він такий крутий, а тому, що просто не забажав терпіти зневажливе ставлення там, де очікуєш приязності і чемної усмішки. Тепер же, маю сподівання, керівництво згадає, що «бізнес не має національності», і затямить, що українська має значення.