КОЛИ ДУША СТАЄ ПЕРЕКОТИПОЛЕМ

У санаторії за столом їдальні доля інколи химерно зводить таких різних людей, що навіть журналістська найбурхливіша уява відпочиває!..

Валентина ШТИНЬКО, редактор відділу національного відродження

Валерій, на вигляд років 50. Вмощується на кутику стола й пересуває ближче до себе тарілки. Випереджаючи наше запитання, зневажливо кидає: «Ну мне же не жениться!». Це вже згодом, очікуючи на процедури, розповів свою історію. Закінчив Московський університет, де вивчав політекономію, звісно, соціалізму. Оскільки застосування своїм знанням на рідній землі не знайшов, то вирішив пошукати долі у «гарячих точках» планети. В одному із військових конфліктів десь в Африці втратив ногу. Саме наявність протеза і пояснювала його дивну поведінку за столом. Тепер «виходить із ладу» й друга нога, а ще у чоловіка явно здають нерви.
Йдучи вечеряти, злісно штурхнув стілець, на якому мала сидіти його сусідка Алла:
— І здєсь ета століца!
Алла — киянка, пещена красуня, років сорока з хвостиком, і взагалі працює на митниці. Хвороби й лікування її цікавлять мало, як і Валера із його проблемами. Алла приїхала у Хмільник просто відпочити (до речі, вже вдруге за цей рік), прийняти омолоджуючі косметологічні процедури, теж захоплено ділилася враженнями від чакра–стоун масажу.
За інтелектом Алла Валерію не рівня, хороша освіта і багаті життєві враження зробили його блискучим співрозмовником, але вона одразу прийняла правила гри й перейшла на українську, швидко зметикувавши, що нас із чоловіком зрусифікувати не вдасться. А ось Валерій, який живе у Хмельницькому, тяжко плутався в словах і врешті знайшов виправдання:
— У меня папа — русский!
Чи не правда, вичерпне пояснення свого неприйняття державної мови!
Так і не завоювавши симпатій у столичної дами, він через кілька днів поїхав, а його місце за столом зайняла Людмила з Очакова, що у Миколаївській області. Спочатку насторожено прислухалася до наших розмов, а потім зізналася:
— Я никогда раньше не слышала, чтоб так красиво разговаривали на украинском…
Ми довго не могли вгадати, хто ж вона за професією? Начитана, інтелігентна. Захоплено розповідала про повадки бджіл, бо, як зізналася, торік вирішила завести пасіку, і це захоплення поглинуло її цілком. Перечитала гори літератури, їздила за досвідом на пасіку до знайомих… А за фахом, як з’ясувалося, Людмила… будівельник, закінчила відповідний технікум. Коли ж будівельна галузь розвалилася і вона позбулася роботи, подалася на заробітки до Москви, бо треба було самотужки ставити на ноги двох дітей. З усмішкою розповідала, як освоїла всі операції євроремонту, навіть плитку навчилася класти. І не тільки якісно, а так, щоб витворювати різноманітні візерунки. А оскільки до всього жінка підходить грунтовно й творчо, то не вона вже шукала роботу, а робота шукала її: на Людмилу та її «творчі ремонти» була черга, її передавали з рук у руки й платили непогано. Так за десять років жінка купила квартири обом донькам і свою відремонтувала, здоров’я, щоправда, втратила. Людмила показала сфотографовані на мобілку деякі створені нею інтер’єри, які викликали справжнє захоплення. У цієї жінки не тільки золоті руки, а й бездоганний смак, почуття гармонії, а головне — любов до своєї справи.
Тож спілкуватися нам було направду цікаво. Проте Людмилу явно бентежило мовне питання. І щоб виправдати саму себе, якось зронила: «А какая разница, на каком языке разговаривать, лишь бы человек был хороший». За багатьма параметрами ця жінка такою і була. Бог щедрою рукою вділив їй чимало талантів. Окрім одного — полюбити рідну мову.
В останній перед від’їздом вечір ми розмовляли про квіти, про медоноси, з яких бджоли найбільше люблять збирати взяток. Людмила розповідала мені, як виглядає степова рослина перекотиполе. Мені ж болісно думалося про те, скільки українців перетворили душі свої у перекотиполе і вже навіть болю не відчувають, коли відриваються від рідного кореня. І мовчки ковтають, коли материнську мову, українські школи називають бидляцькими, як це зробила цими днями у Facebook співачка Національної опери України Катерина Абдуліна, висловивши у такий спосіб своє задоволення від того, що її дитина пішла до «нормальної», російської школи. А на календарі — 23–й рік української незалежності!