ОТАК І ЖИВЕМО: селяни не хочуть «зростати на полі»

Колись у школі вчителька задала вивчити вірш Максима Рильського «Святий хліб». Він закінчувався такими рядками: «Хто зерно сіє золоте в землі палку невтому, той сам пшеницею зросте на полі вселюдському»... Наступного дня однокласниця розповіла, як мама зреагувала на це домашнє завдання. «Хай там що пише поет, а я на полі зростати не хочу», — сказала струджена сільська жінка. Та й що тут дивного: коли маєш за плечима кілька гектарів городу, то поетичну метафору «зрости на полі» сприймаєш радше як загрозу. Найчастіше ті, хто пише всілякі римовані красивості про село, і ті, хто змушений щодня важко фізично працювати, — різні люди.
Коли історика Ярослава Грицака звинуватили у нелюбові до українського села, він відповів: «Щороку з карти України зникає близько 300 сіл. Тому кожен раз, коли чую про «любов до села», стенаю плечима: не любити його треба, а кричати на весь світ про його біди й нещастя. А то інакше залюбимо аж до самої смерті».