Пів на сьому ранку, Київський залізничний вокзал. Кіоск на другому поверсі, де продають спиртне на розлив, уже працює...
Пів на сьому ранку, Київський залізничний вокзал. Кіоск на другому поверсі, де продають спиртне на розлив, уже працює... Те, що першим покупцем тут став бомжуватого вигляду чолов’яга, мене не дивує. Витяг із кишені зіжмакані дрібні купюри, натомість отримав сто грамів і маленький шматочок лимона. За ним прилаштувався сивочолий інтелігентний чоловік в окулярах, з вигляду цілком міг би бути професором якогось вишу. І теж — остограмився, запитавши, чи нема на закуску солоненького огірочка. Далі підійшла жінка бальзаківського віку, замовила каву з коньячком, а потім спостерігати стало вже не цікаво: клієнти потягнулися вервечкою. Те, що нація спивається, — усі вже сприймають як невідворотну дійсність. Вчитуємося у страшні цифри статистики щодо випитого алкоголю на душу населення, на мить жахаємося і… продовжуємо жити, як жили. Мабуть, ця торгова точка, яка працює чи не цілодобово, комусь дуже вигідна. І продавчиня, судячи із клієнтури, має свій зиск. Вихід бачиться один: виховання. Воно мусить бути таким, щоб людина оминала подібні точки десятою дорогою. Але це, вочевидь, моя вранішня ілюзія…
