За останнє десятиліття, здається, не було жодної осені, щоб із того чи іншого куточка краю не надійшло до редакції повідомлення: а у нас зацвіли каштани!..
За останнє десятиліття, здається, не було жодної осені, щоб із того чи іншого куточка краю не надійшло до редакції повідомлення: а у нас зацвіли каштани!
Цими днями їхній вересневий цвіт на одній із луцьких вулиць довелося спостерігати й мені, і саме того ранку, коли поверталася з Києва, де пройшла моя студентська юність. Тож саме оспівані в піснях і поезіях київські каштани були для мене й моїх однокурсників романтичним атрибутом і перших побачень, і творчих здобутків, і першого осіннього розпачу: «Знову осінь… Каштани плачуть слізьми карими на тротуари…». А нині — ще одна осінь і «знову цвітуть каштани»… Дарма, що знаєш цілком прозаїчну причину цього все ж дивовижного явища. Екологи пояснюють це змінами у кліматі й наслідком хвороби, яка останнім часом уразила ці дерева в усій Україні. Саме мінуюча міль змушує передчасно всихати лапате каштанове листя, що потім провокує осінній цвіт. І хоч він не такий пишний, як у травні, важко відвести погляд від блідо–рожевих свічок, які зігрівають душу сяйвом маленького дива.
