Олександр Калитюк (на фото) усе своє трудове життя присвятив медицині. Майже 30 років працює головним лікарем Брестської міської дитячої поліклініки № 2...
Олександр Калитюк (на фото) усе своє трудове життя присвятив медицині. Майже 30 років працює головним лікарем Брестської міської дитячої поліклініки № 2. За плідну роботу нагороджений знаком «Відмінник охорони здоров’я СРСР». Його життєве кредо збігається з гаслом лікувального закладу, який очолює: «Ми відповідальні за наших дітей». Нещодавно Олександр Калитюк відзначив своє 60- річчя
Іван КАПІТУЛА
―Олександре Сергійовичу, у такі дні, напевне, згадуються прожиті роки, пройдений шлях. Де він у вас, до речі, розпочинався? ― У Нововолинську, на вулиці Полуботка. Там і досі живе моя 81–річна мама Онисія Филимонівна. Живе сама, рідний брат із дружиною 15 років тому виїхали в Іспанію. А я ще 1970 року поступив до Івано–Франківського медичного інституту. По завершенні навчання отримав направлення до Ратнівської центральної районної лікарні, відпрацював там п’ять років. ― А 1982 року написали заяву на звільнення, спакували валізи і поїхали до Бреста… — Одного разу до нас завітав головний лікар Брестської дитячої лікарні. У них тоді відкрили нову поліклініку і потрібні були лікарські кадри. Головний лікар розмовляв з багатьма, в тому числі й зі мною. Запросив на роботу, пообіцяв кар’єрну перспективу, вирішення проблеми житла. У Ратному чогось подібного мені не світило. Тому, порадившись із дружиною Людмилою Романівною, яка працювалапсихіатром–наркологом, вирішив, що в «розвідку» поїду сам. Попрацюю, а там видно буде. Перші 22 дні в Бресті жив у поліклініці: вдень приймав дітей у лор–кабінеті, а на ніч перебирався в маленьку кімнатку для персоналу. Через три місяці вже став завідувачем відділення. А ще через три роки був призначений завідувачем поліклініки і головним лікарем. На той час мені було лише 30 років ― наймолодший серед керівників медичних закладів у Республіці Білорусь. ― Тобто про свій переїзд не шкодуєте? ― Аж ніяк. Я керую колективом, який обслуговує 34 (!) тисячі дітей. Це 106 лікарів, 250 медичних сестер. Місто Брест стало моєю долею. Я об’їхав пів–Європи, і з упевненістю можу сказати, що Брест ― найкращий для життя. До речі, не тільки я з дружиною 1982–го залишили Ратне. Крім нас, у Білорусь тоді виїхали ще четверо лікарів. Двоє з них також стали керівниками медичних закладів. Зокрема, Євген Малевич тривалий час очолював міську лікарню «швидкої допомоги». Нині вже на пенсії, але продовжує працювати в обласній лікарні. Валерій Жолоб ― головний лікар шостої поліклініки Бреста. ― Чи тужите за малою батьківщиною, рідною домівкою, старенькою матір’ю? ― У рідний Нововолинськ тягне постійно. Раз на два місяці обов’язково навідуюсь до мами. 4 вересня, до речі, у неї був день народження. І в Ратному буваю, хоч і не часто. ― Про ваш авторитет у Бресті свідчить той факт, що ви вже тричі були обрані депутатом міської ради. ― У міській раді я очолюю комісію з охорони здоров’я, культури і народної освіти. Зараз у місті будується велика поліклініка на 950 відвідувань за зміну. Цього року вона буде здана в експлуатацію. Крім того, готується документація на будівництво поліклініки в новому Зарічанському районі Бреста, де в перспективі проживатимуть майже сто тисяч громадян. Це буде лікувальний комплекс : стаціонар, доросла і дитяча поліклініки. Радію, що як депутат міської ради разом із двома членами парламенту Білорусі вирішую чимало питань цього масштабного будівництва. ― Ви також є одним із ініціаторів встановлення в Бресті пам’ятника Тарасу Шевченку. ― Погруддя Шевченка у Бресті ― мрія місцевої української діаспори. 2002 року його встановили на бульварі, що також носить ім’я Кобзаря. Ідею подав я разом з уродженцем села Доманове Ратнівського району, а нині підприємцем Іваном Ковальчуком. Щоправда, виникли деякі проблеми з місцем розташування пам’ятника. Діаспора хотіла бачити його на бульварі Великого Кобзаря, влада пропонувала інше місце, менш затратне. Як голова громадської організації «Полісся», що об’єднувала українців Берестейщини, і депутат міської ради я зумів цього добитися. Влада пішла нам назустріч. На бульварі через встановлення пам’ятника Шевченку довелося навіть переносити теплотрасу, водопровід. Причому, діаспора платила лише за виготовлення бюста і граніт. Всі інші витрати із благоустрою прилеглої до пам’ятника території взяла на себе міська рада. ― На VI з’їзді білорусів світу, що відбувся цього року у Мінську, наголошувалося на тому, що білоруський народ втрачає національну ідентичність через русифікацію. Що ви думаєте з приводу цієї проблеми? ― Жити, працювати в російськомовній Білорусі, але при тому розмовляти українською мовою, на мою думку, неетично. Але вдома наша сім’я спілкується лише рідною мовою. Мої внучки ― 9–річна Юля і 13–річна Олександра ― прекрасно нею володіють. ― Нещодавно у вас був ювілей. І що тепер ― на заслужений відпочинок? ― У мене, хвала Богові, поки що є сили для праці. Тим більше, нещодавно зі мною уклали контракт на три роки. 2014–го відбудуться вибори до міської ради. Буду балотуватися у депутати вчетверте, вірю в свою перемогу.
