— Уявляєш, у неї остання стадія раку, а вона веселиться, живе так, ніби нічого не сталося, — з незрозумілим для мене обуренням у голосі розповідає знайома про хвору дівчину. — Вона ж така ще молода, а тут цей страшний діагноз! І як вона може так жити, знаючи, що скоро помре?..
— Уявляєш, у неї остання стадія раку, а вона веселиться, живе так, ніби нічого не сталося, — з незрозумілим для мене обуренням у голосі розповідає знайома про хвору дівчину. — Вона ж така ще молода, а тут цей страшний діагноз! І як вона може так жити, знаючи, що скоро помре?.. Так, їй лише 25. Здавалося б, тільки радіти життю. Народжувати та виховувати дітей. На жаль, ця хвороба не зважає на вік, на наші вмовляння і рідко коли дає комусь відстрочку. Дівчина — велика молодчинка, що не падає духом, ще й рідних підбадьорює. У хворої є НАДІЯ, яка допомагає їй вірити в те, що все можна подолати, головне — не припиняти боротьбу. Тепер щоранку вона дякує Богу за кожну прожиту хвилину та можливість ще хоча б трішки побути з найдорожчими людьми. — Вона обрала правильну тактику, — підтримую онкохвору. — Не можна заживо себе хоронити. Навіщо ж їй свій дорогоцінний час витрачати на сльози та нарікання, якими тут точно не допоможеш. А, може, разом із такою жагою до життя їй вдасться перемогти у цьому запеклому поєдинку і вона ще почує з вуст своєї дитини омріяне: «МАМО», вважає Анна Карась.
