На перший погляд він звичайний школярик — веселий, енергійний і цікавий до всього. Такий собі «чомучка», котрий іноді змушує вчителів шукати відповіді на запитання в енциклопедії чи інтернеті. Але подивишся в його очі — і бачиш затаєний біль...
На перший погляд він звичайний школярик — веселий, енергійний і цікавий до всього. Такий собі «чомучка», котрий іноді змушує вчителів шукати відповіді на запитання в енциклопедії чи інтернеті. Але подивишся в його очі — і бачиш затаєний біль...
Євгенія СОМОВА
Максимко — особлива дитина: через покручені хворобою ніжки пересувається за допомогою спеціальної палиці. Хлопчикові лише 12, а він уже пережив кілька хірургічних втручань. Його оперували в Луцьку та Києві. Цьогоріч чекає ще одна операція в столиці. — Лікарі розслабляють спазмовані м’язи, підрізаючи їх, накладають гіпс, — розповідає бабуся Лідія Всеволодівна. — З ним мушу місяць лежати в лікарні, після цього треба проходити курс реабілітації вдома. У сім’ї лучан Логвіних Максимко — перша дитина. Після його народження явних ознак того, що хлопчик хворий, не було. Але у вісім місяців мама помітила, що почали косити оченята і спинку тримає якось дивно. Батьки забили на сполох, заповзялися ходити по лікарях. Тоді й з’ясувалося, що дитина серйозно хвора. Крім часткової атрофії дисків зорових нервів обох очей, у хлопчика виявили диплергічну форму дитячого церебрального паралічу. Молоді батьки були у відчаї. Діагноз сина для них був вироком. Аби підтримати дітей, частину турбот, пов’язаних із доглядом і лікуванням онука, взяла на себе бабуся. Возила хлопчика в реабілітаційний центр, на мануальну терапію, а згодом навчилася робити масаж і сама, бо послуги фахівця для сім’ї були надто дорогими. Після тривалого лікування ніжки дитини трішки зміцніли, випрямилися, і Максимко почав самостійно ходити, спираючись на паличку. Закон України «Про освіту» рекомендує таким дітям індивідуальне навчання. Тож коли прийшла пора йти до школи, на сімейній раді вирішили, що хлопчик займатиметься вдома. Рік до нього приходила вчителька. А оскільки ріс кмітливим, мав непогану пам’ять, то бабуся, яка на ту пору вийшла на пенсію, вирішила віддати його до школи. Адже закон не забороняє особливим дітям навчатися у загальноосвітніх навчальних закладах. Заради цього Лідія Всеволодівна готова була, поки йтимуть уроки, сидіти в коридорі. А раптом Максимкові знадобиться її допомога? Бо ж наші школи ще не пристосовані до перебування особливих дітей. Бабусине бажання бути поряд із внуком оцінили й запропонували жінці роботу в шкільній їдальні. Тепер вона щоранку везе у візку Максимка до школи і забирає додому. Та й у навчальному закладі він під її наглядом. Коли щось негаразд із наукою, то, звісно, першою знає бабуся. Втім, хлопчик не надто засмучує батьків. Намагається добре вчитися. Особливо подобається історія, географія, інші гуманітарні предмети. Із задоволенням відвідує природознавчий гурток. — Максимко дуже любить природу, все живе, охоче годує кроликів, — каже бабуся. — Швидко освоїв комп’ютер, і тепер від нього не відірвеш. На канікулах із двоюрідним братом Павликом просиджував за ним днями. А в школі він повноцінний член колективу. Хлопчика всі люблять, оберігають від задирак із сусідніх класів і допомагають чим можуть. Маючи поряд товариша з особливими потребами, діти вчаться доброти та милосердя. І сам Максимко показує приклад. Власна біда зробила хлопчика надзвичайно чутливим до чужої. — Якось зайшли ми з ним у маршрутку, внук побачив, як водій виганяв із неї інваліда, — розповідає Лідія Всеволодівна. — І каже мені: «Бабусю, шофер такий недобрий. Певне, думає, що з ним не може бути такої біди, як у цього дідуся». Змахуючи непрохану сльозу, Лідія Всеволодівна ділиться своєю найбільшою мрією — дожити до того дня, коли внук сам зможе ходити і не плакатиме від страшного болю в ніжках. І це можливо. Але на шляху до мрії бабусі та Максимка є перепона — гроші. Сім’я, де батько державний службовець, а мама без роботи, ледве зводить кінці з кінцями. Логвіни практично усі «зайві» гроші витрачають на лікування сина. Крім масажів, препаратів, що знижують тонус м’язів, потрібне ще й дороге ортопедичне взуття. Однієї пари на рік, яку безкоштовно дає держава, звісно, не вистачає. Тож доводиться другу купувати власним коштом, платити майже дві тисячі гривень. Максимко мужньо переносить біль і випробування долі. Він ні на що не скаржиться і дякує Богу за кожен прожитий день. — Важко дивитися на страждання внука й розуміти, що його доля в руках благодійників, — каже бабуся. — Важко просити гроші. Для себе не змогла б, а для нього йду, бо знаю, що дитині потрібна чергова операція і тривале лікування.
Від редакції. Усім, кому не байдужа доля Максимка і хто готовий допомогти йому підлікувати ніжки, повідомляємо рахунок у банку: отримувач — ПриватБанк, номер рахунку 29244825509100, МФО 305299, ОКПО 14360570. У призначенні платежу необхідно вказати: для поповнення на картку 6762468817116712, ПІБ Логвін Лідія Всеволодівна. Призначення платежу: ІНН-2024905727.
