З ДУБАЯ — ДО КОВЕЛЯ, ЩОБ ДОПОМАГАТИ ВОЛИНСЬКІЙ МАЛЕЧІ

Пані Іванна уже майже 10 років живе в Об’єднаних Арабських Еміратах. Але щоліта приїжджає додому на Волинь, щоб вирощувати овечок та гусей і роздавати їх сиротам та багатодітним сім’ям. А вони навіть не знають прізвища своєї благодійниці, яка ще й напередодні Різдва чи Великодня завдяки друзям передає їм смаколики до святкового столу. Не захотіла назвати себе і під час нашої розмови. Бо вважає: дати шматок хліба тому, хто його потребує, — не благодійна допомога, а звичайний вчинок...

Валентина БЛІНОВА

ЗАРАДИ КОХАНОЇ МУСУЛЬМАНИН СТАВ ПРАВОСЛАВНИМ
— Пані Іванно, як доля закинула вас так далеко від рідної землі — в країну, де все чуже для європейців?
— Я родом із Волині. Батьки живуть у Ковелі, є родина в Горохівському та Ковельському районах. Після закінчення Київського національного університету харчових технологій навчалася в аспірантурі й працювала у туристичній агенції. Це дало можливість побувати у багатьох країнах, зокрема і в Об’єднаних Арабських Еміратах. Там мені дуже сподобалося, і я почала шукати роботу. Своє резюме надіслала різним фірмам. Коли повернулася до Києва, отримала запрошення від корпорації, де потрібен фахівець тієї спеціальності, з якої маю дипломи бакалавра і магістра. Так опинилася в Дубаї. Роботодавці забезпечили житлом та службовим автомобілем.
— Далі ваша життєва історія нагадує казку про Попелюшку.
— Можливо. Я познайомилася з генеральним директором компанії, в якій працювала. Ми покохали одне одного, а через рік одружилися. Весілля відгуляли у двох країнах — в Україні й ОАЕ. За національністю мій чоловік іранець.
— Як зустріли в його родині невістку іншого віросповідання, іншого виховання, інших традицій?
— Спершу насторожено. Але розтопити лід недовіри допомогло те, що мій свекор працював у нафтовій компанії, часто бував у європейських країнах. Напевне, тому досить спокійно сприйняв рішення мого чоловіка перейти у православ’я. Так Яхія став Іоанном, вчить українську мову, яка йому подобається більше, ніж російська. А доньок, яких теж охрестили в церкві, назвали Іоанна–Марія, Роза–Марія, Анджеліна–Марія.
— Це дивно, адже ОАЕ — країна, де переважає іслам. А це досить консервативна релігія…
— Перш ніж сказати Яхії «так» на його пропозицію одружитися, ретельно вивчила Коран і не знайшла там нічого такого, що суперечило б християнській моралі. Ті, хто сповідують іслам, багато моляться. І неважливо — вголос чи подумки. У кожному офісі є кімната, де можна звернутися до Бога. Водночас у Дубаї багато християнських храмів та Будинків молитви.
— Чи не лякало вас ставлення до жінок у цій країні? Адже не раз доводиться чути про обмеження прав представниць нашої статі в ісламських країнах.
— Не вважаю вимогу одягати діловий костюм якимись утисками. Ніхто не примушує мене носити національне вбрання, як це роблять місцеві жительки. Набагато важливіше, як тут ставляться до жінок, — шанобливо, з великою повагою, бережливо. Попри те що іслам дозволяє чоловікові мати чотирьох дружин, навіть дві — уже непрестижно. Тому мій свекор, який давно овдовів, так і не одружився вдруге.
Найбільша цінність для арабів — сім’я. У мого чоловіка десять братів і сестер. Вони завжди підтримують одне одного, часто запрошують нас у гості. До речі, мій чоловік нікуди сам не ходить — ми з ним завжди і скрізь удвох. Такого дбайливого сім’янина, як Яхія–Іоанн, побажаю кожній жінці.
— Як приймаєте гостей удома? Чим пригощаєте?
— В арабів навіть родичів зазвичай відвідують тільки тоді, коли запросили господарі дому. Бо до візиту треба як слід підготуватися: прибрати оселю, приготувати страви. Уже за цим гості оцінюють, чи бажані і як їх шанують. Іслам забороняє алкоголь, тому на столі тільки компот і сік. Багато традиційних страв я навчилася готувати з рису — з горішками, кропом, родзинками. Рис там — як у нас картопля. Пригощала й українським борщем. Хоча він видався їм незвичним, мусили скуштувати — так вимагають закони гостинності.
Араби люблять смачно поїсти і не стежать за фігурою, як європейці. Зате під час посту нічого не їдять і не п’ють від сходу сонця і до заходу. Рамадан для них — радість, бо в цей час уві сні пророку Мохаммеду з’явився архангел Джабраїл, який продиктував текст Корану. Тому саме за три дні до свята вони купують одне одному подарунки. Хоча ціни на товари зростають, вважають, що кожна річ заряджена особливою енергетикою.

«УСІ НАШІ ВЧИНКИ ЗАПИШУТЬ НА НЕБЕСАХ»
— А як ваша робота й улюблена професія?
— Довелося залишити. Тепер, коли в нашій сім’ї троє доньок, вирішили, що для них буде краще, якщо я сама доглядатиму їх. Найменшій — тільки півтора року. Найстарша навчається у школі, знає п’ять мов, займається гольфом, ходить на акробатику та малювання разом із середульшою, яка наступного року теж буде ученицею (в ОАЕ діти йдуть до першого класу в чотири роки). У сім’ї спілкуємося трьома мовами — арабською, англійською та українською. Разом із дітьми стараюся якнайчастіше вирушати на прогулянки берегом Перської затоки.
— Складається враження, що там вам комфортно…
— Емірати — справжній рай не тільки для дітей, яких тут захищають і оберігають, а й для дорослих. За рівнем достатку населення ділиться на багатих, мільйонерів і мільярдерів. Країна утворилася лише 42 роки тому, її економіка стрімко виросла на нафтодоларах. Серед людей старшого віку ще чимало неписьменних, бо вони не могли в дитинстві ходити до школи. У державі немає сіл. Правителі (а ОАЕ — абсолютна монархія) порахували, що невигідно у віддалені населені пункти прокладати дороги, електролінії, газопроводи. Щоб наблизити всі послуги до селян, побудували їм безкоштовне житло у містах. Медичні та освітні послуги — за державні кошти. Якщо одружується молода пара, їм виплачують щонайменше 20 тисяч доларів. Для купівлі житла така сім’я може взяти кредит під мізерні відсотки. Їх гасять, як тільки народжується первісток. Держава цінує і любить своїх громадян, тому вони спокійні та впевнені у майбутньому.
— І все ж останні кілька років ви живете у двох країнах: в ОАЕ і в Україні. Що спонукає на кілька місяців залишати одну з найбагатших держав світу?
— Я громадянка України, люблю свою Батьківщину. Ще коли працювала в Києві, побувала у багатьох містах. Але село Бахів-2 на Ковельщині стало для мене наймилішим. Приїжджаємо з дітьми щоліта, бо тут маємо те, чого в урбанізованих країнах не купиш навіть за великі гроші. У цьому селі всього кілька десятків будинків, усі люди як на долоні — один одного бачать.
— Але ж ви приїжджаєте до Ковеля не відпочивати?..
— Можливо, комусь непрестижно займатися сільським господарством, але я це люблю. Почала з кози із двома козенятами. Вона за раз давала два літри молока. Мої донечки виросли на ньому. Мала особливих курей — голубих кокінхінів. А гусей розводила породи легарт. Вони набирають за літо до 7 кілограмів ваги. Маю навіть інкубатор на 500 яєць. Підприємець із Черкаської області порадив овець романівської породи, які дають приплід двічі на рік по 3-4 ягняти, досягають 65 кілограмів, з ранньої весни і до пізньої осені на паші, а їхнє м’ясо дуже смачне і не має специфічного запаху.
Я не покладаюся на чужі руки, доглядаю господарку сама. На жаль, у Дубаї не маю можливості розводити домашню живність, тому тут віддаю птицю і тварин добрим людям. Приміром, барана, чотирьох ягничок та двох ягнят подарувала Юрію та Наталії Смалям із Доротища Ковельського району, бо знаю їх як дбайливих господарів, турботливих батьків, які виховують восьмеро своїх дітей і одну названу доньку. А всього цієї осені 30 овець передала малозабезпеченим родинам, тим, хто виховує дітей–сиріт.
— Є чимало благодійників, які, не встигнувши зробити добру справу, уже трублять про неї скрізь. Чи справедливо, що не хочете назвати своє прізвище?
— Мені це не потрібно, бо я людина не публічна. Хто мене знає, відразу здогадається, про кого йдеться. Зрештою, всі наші вчинки записують на небесах, і це — найголовніше.