Про ймовірність укладення Угоди України з Європейським Союзом на Вільнюському саміті сьогодні багато говорять і народні депутати, і політики та експерти, і журналісти, обмірковують і можливі перепони на євроінтеграційному шляху...
Валентина БЛІНОВА, заступник відповідального секретаря газети «Волинь-нова»
Про ймовірність укладення Угоди України з Європейським Союзом на Вільнюському саміті сьогодні багато говорять і народні депутати, і політики та експерти, і журналісти, обмірковують і можливі перепони на євроінтеграційному шляху.
Припустімо, наш гарант виконає всі умови, навіть звільнить з-за ґрат свого найзатятішого політичного опонента Юлію Тимошенко і поставить свій підпис на історичному (без перебільшення!) документі, який згодом європейці дружно ратифікують. Чи вже наступного дня станемо жити інакше і в поліській глибинці відчуємо смак європейського життя: з демократичними свободами, високими зарплатами, захистом своїх прав? Переконана: більшість волинян лише скептично посміхнуться у відповідь. Бо добре знають: після підписання Угоди про асоційоване членство України в ЄС нічого швидко не зміниться у їхньому селі чи містечку. Як і вчора, місяць або й рік чи два потому, селяни тяжко працюватимуть у власній господарці, покладатимуться лише на свої сили і руки, пенсіонери ледве зводитимуть кінці з кінцями, молоді фахівці разом із дипломом вишу отримуватимуть статус безробітних і мріятимуть будь-що вирватися на європейські простори. Скажете — надто песимістичний сценарій майбутнього. Але маю багато аргументів на користь того, що Європа ще не скоро прийде в Україну. Європеїзації зашкодять подвійні стандарти, якими давно і вдало послуговується влада. Бо не хочеться їй тієї європейської демократії, де головна цінність — людина, її права і гідність. Бо привчила годувати наших співгромадян обіцянками, відкладаючи їх виконання на невизначене «світле майбутнє». Скажіть, будь ласка, де ще чекали б селяни більше року, щоб із ними розрахувалися за продану продукцію? Отож бо й воно — жодна держава так не принижує своїх громадян. А в маленькому селі Сьомаки Старовижівського району саме стільки чекали розрахунку за молоко. Зверталися до голови райдержадміністрації, директора Ратнівського молокозаводу, який давним–давно переробив, продав продукцію і навіть виручені за неї гроші витратив. А сільські трудівники, серед яких 73-річна Марія Дем’янівна Кучара, все сподівалися, що виплатять їм кревні 17806 гривень. Дріб’язок для кишені бізнесменів, чи не так? Але ж яка це зневага до бідаків, що днюють коло своєї худібки без вихідних і свят. І, напевне, так і не дочекалися б вони свого зарібку, якби не наважилися і далі добиватися справедливості. Їхнє звернення прозвучало у сесійній залі облради якраз тоді, коли директору ПАТ «Ратнівський молокозавод» Анатолію Дудіку вручали відзнаку «Заслужений працівник промисловості України». Парадокс, чи не так? Тож довелося-таки керівнику віддати давні борги сьомаківським селянам. Це лише один промовистий штрих, який свідчить: за свої права треба боротися. В останній рік існування Радянського Союзу довелося вперше побувати за кордоном — у Фінляндії, де, як торочила тодішня пропаганда, загнивав капіталізм. Але найбільше мене вразив не великий вибір товарів, не яскраво освітлені вулиці (виявляється, на електриці там ніхто не економив), а спокійний і впевнений вигляд фінів, сповнених власної гідності. Такий мали і вболівальники, які приїжджали на Євро-2012. Їх відразу можна було вирізнити у натовпі киян. І разючим контрастом до них — заробітчани на привокзальному майдані столиці: поорані зморшками зчорнілі обличчя, зсутулені плечі. «Робоча сила. Дешево» — такі таблички у руках волинян, рівнян, житомирян як тавро приниження. Доведені безгрошів’ям до краю, вони готові взятися за будь-яку роботу. Так, підписання Угоди про асоційоване членство України в ЄС може стати і справді великою подією, бо роботящі українці давно заслужили бути європейцями. Але навіть тоді, коли після всіх своїх вагань Віктор Янукович поставить підпис на історичному документі у Вільнюсі, для більшості українців нічого і не зміниться. Бо чи враз переоцінять своє ставлення до громадян працівники правоохоронних органів, мундири яких заплямовані врадіївськими подіями? Наскільки справедливими і чесними стануть суди, якщо на суддівські посади призначають довічно? Куди подінуться корумповані чиновники, які так надійно присмокталися до бюджетних грошей? Відповіді на ці запитання шукати доведеться нам самим. І змінюватися внутрішньо — теж.
