Понеділковий досвіток розпочався із легкого шарудіння за вікном. Кіт на ймення Лорд узяв собі за звичку ходити до хати не через двері, а через вікно спальні, яке у теплу пору завжди було відчинене...
Понеділковий досвіток розпочався із легкого шарудіння за вікном. Кіт на ймення Лорд узяв собі за звичку ходити до хати не через двері, а через вікно спальні, яке у теплу пору завжди було відчинене.
Відхиляю раму й до кімнати разом із Лордом застрибує туга хвиля холоду, аж зіщулююся від несподіванки. Втім, яка там несподіванка, синоптики ще кілька днів тому обіцяли заморозки. І ось — сталося! Картаю себе, що в суботу так і не наважилася викопати жоржини — вони були ще такі барвисто-квітучі! Згадую свою щиру приятельку з Іваничів, яка колись зізналася, що не любить жоржин саме за те, що вони першими потерпають від осінніх холодів. Почорніле за ніч від першого приморозку листя й пожухлі квіти, ще вчора такі чарівні, особливо гостро нагадують про минущість часу. Такі собі жоржинові жорна життя… Накинувши теплий халат, біжу на город, дорогою вітаючись із ніжно-бузковими факелами пізньоцвіту осіннього і айстр багаторічних — природа дала їм від перших холодів імунітет. Як і хризантемам, які в цю ранню пору набрали на пелюстки туманцю, що з першими променями сонця стане росою. А ось і жоржини, вони лише зіщулилися від холоду, якось потемніли з виду, але стоять! На календарі — останній день вересня, а на термометрі — мінус один. Прощальним поглядом мандрую від куща до куща — білі, рожеві, жовті, пурпурові квіти ще тягнуться назустріч першим сонячним променям. Знаючи про довготривалий прогноз, усвідомлюю, що бачу їх востаннє. І куди ти так квапишся, осене?
