У СІМ’Ї - 13 ДІТЕЙ

Більшість сімей сьогодні обмежується одним-двома нащадками. Якщо ж народжується третій, то це вже вважається ледве не геройством з боку батьків. У родині Валентини і Володимира Котів з села Мочулки Турійського району — тринадцять синів і доньок. Причім таких, які б могли допомагати по господарству,— половина. Решта, як то кажуть, малий, менший і ще менший. А невдовзі в сім’ї очікується поповнення.
Перше, що впало у вічі, коли переступила поріг хати подружжя, – чистота і порядок. А ще — нестандартний кухонний куточок. Такого у магазині не побачиш — довгий-предовгий стіл. Саме за ним може розміститися сім’я — п’ять дівчат і вісім хлопців, тато, мама. Здивувала й тиша, якою зустріла нас хата, незвична для багатодітної сім’ї. Спершу було подумала, що господиня з дітьми у бабусі, яка, розповідали сусіди, живе поряд. Але чому ж тоді двері відчинені навстіж? Із-за них визирнули дві пари цікавих оченят — хлопчик і дівчинка. Симпатичне дівчатко з кісками-хвостиками на правах старшої повідомило, що мама в сусідній кімнаті, бавить братика.
На голос вийшла молода господиня з усмішкою Мадонни. До її грудей горнувся повненький карапуз, стрижений “під нулівку”. Насупивши брівки кольору пшениці, хлоп’я насторожено зиркало з-під лоба на чужих людей. Та згодом, отримавши пакуночок з солодощами, освоїлося, розговорилося. Найменшому — два з половиною роки і він — улюбленець сім’ї. Усі його пестять. Особливо найстарша, 19-річна Оленка. Щоб не було плутанини, попросила маму назвати імена дітей за віком. “Оленка, Олександр, Віктор, Рувим, Лія, Анатолій, Оксана, Валентин, Дана, Назар, Аліна, Ілля, Давид”, — перераховувала жінка. З іменами проблем не було. Спіткнулася мама на днях народження дітей. Довелося вдруге перебирати їх у пам’яті, аби згадати хто і коли народився.
Поки ми розмовляли, прийшов з повним відром води господар, а за ним розчервонілий від морозу один із старших хлопчиків.
— Синку, гукни всіх до хати, — попросила Валентина Олексіївна.— Ти ж знаєш, де їх шукати.
І хлопчик радо, без зайвих слів, гайнув на вулицю. Відчувалося, що слова батьків для дітей — закон. Глава сім’ї — авторитет для дітей. Він майстер на всі руки. Будує, столярує, може й в хаті підмінити дружину, і на городі. Володимир Кузьмович на три роки старший від своєї Валентини. Небагатослівний, статечний. За ним вона, як за кам’яною стіною. Не помилилася, вважає, у виборі, хоч вийшла заміж зовсім юною — у вісімнадцять років.
Обоє — з багатодітних, віруючих сімей, які живуть за законами християнської моралі. Батьки Валентини мали вісім дітей, Володимира — одинадцять. Тож коли побралися, особливо не планували, скільки мати нащадків. Скільки Бог пошле, стільки й вигодують. Спершу подружжя жило у чоловікових батьків, Валентина працювала у дитсадку нянею, чоловік — у місцевому господарстві. Та народилася Оленка, через півтора року — Сашко, а там — діти посипалися, як яблука з кошика, що рік — то маля. Мамі довелося залишити роботу і доглядати дітей.
За добру працю колгосп дав Володимиру Кузьмовичу “фінський” будиночок. Але згодом й у ньому стало затісно. Довелося добудовувати кімнату. Продали і свині, і корову, щоб купити будівельні матеріали. Добре, що майстрів не треба було наймати — допомогли швагри. Нині родина взялася добудовувати ще й веранду. Накрили, а оштукатурити за тепла не встигли.
Нашу розмову перервало тупотіння під вікнами — то поспішали до хати найстарші діти — вісімнадцятирічний Саша, сімнадцятирічний Вітя і шістнадцятирічний Рувим. За хлопцями вервечкою потяглися дівчата — Оленка, Лія, Дана, Оксана. Тих знайти було складніше. Довелося “виловлювати” у сусідів, гостювали у подруг. У вічі впало, що усі гарно, по-сучасному і, як то кажуть, з голочки, одягнуті. На найменших — модні комбінезони, джинси. Як вдається нині не тільки прогодувати велику сім’ю, а й одягати, взувати дітей не гірше людських?
— Шию, перешиваю з старших на менших. У такій сім’ї, як наша, без цього не обійдешся, — розповідала Валентина Олексіївна. — Трохи допомагають церква, чоловікові брати Віктор і Петро. Обоє живуть в Америці.
Поцікавилася, чи не збирається сім’я змінювати місце проживання, їхати до них. І Валентина, і Володимир дружно відповіли: “Хіба що в гості, а щоб назавжди — то ні. Та й діти не рвуться. Часом кажемо старшим: їдьте до міста, там з роботою легше. Не хочуть. Згодні на землі господарювати, аби бути біля нас”.
— Нам і тут добре, — підсумував глава сім’ї.
Але щоб був хліб і до нього, сім’я працює, не покладаючи рук. Володимир Кузьмович — бригадиром в місцевій бригаді. Старша донька Олена — телятницею, а Сашко — механізатором в сільгоспкооперативі. Менші теж не сидять без діла. Кожен має свої обов’язки по господарству — хто кролів доглядає, хто гусей. П’ятирічна Аліна відповідальна за чистоту. Мама каже, що нагадувати їй не треба. Загалом діти у цій сім’ї, як й в більшості багатодітних родин, до самостійності звикли з дитинства. Школярики з цієї сім’ї завжди акуратно одягнуті — за цим стежать старші дівчатка. В їх обов’язки входить і контроль за виконанням уроків. А якщо виникають проблеми з точними науками — усі поспішають за допомогою до батька. У цій сім’ї не лихословлять, живуть за правилом: не робити нікому зла, любити ближніх.
Валентині Олексіївні нині, коли діти трохи підросли, дехто з сусідок навіть заздрить. Мовляв, тобі добре, он скільки робітників маєш. Вийдуть у поле, кинуть по картоплині — і вже город засаджений. Але не бачать, скільки часу доводиться проводити жінці біля плити. На вечерю потрібно начистити і зварити щонайменше відро картоплі. Хліба на тиждень йде дві печі. Магазинного ж не настарчишся.
Сім’я отримує матеріальну допомогу від держави — більш як 500 гривень щомісячно так званих “дитячих”. Та прогодувати, взути, одягнути такий гурт на цю суму було б неможливо, а заробітки в сільгоспкооперативі, де працюють троє її членів, невеликі. Отож усі надії покладають на свої руки, підсобне господарство. Мають більше гектара городу, земельні паї в сільгоспкооперативі. Минулого року отримали на них чотири центнери зерна. Тож мають свій хліб. Тримають у господарстві, як й чимало інших сімей, коня, корівку-годувальницю, іншу домашню живність.
Валентина і її чоловік не перекладають своїх проблем на державу, місцеву владу. Втім, остання не забуває багатодітну родину. Коли було особливо тяжко, у місцевому господарстві знайшли можливість виписати зерна. А торік на день народження Оленки і Давида (так уже співпало, що найстарша донька і найменший син народилися 15 серпня) голова райдержадміністрації приїхав привітати їх і вручив грошову допомогу. Відвідав їх і в цьому році. Привіз солодощі, а, дізнавшись, що діти мріють мати магнітофон, — знайшов спонсора, підприємця Миколу Данилюка. І нещодавно голова районної ради Мирослав Каліщук і заступник голови райдержадміністрації Наталія Семенчук привезли подарунок. Але не зайвим для сім’ї був би і телефон. Районна влада давно пообіцяла, що посприяє, аби зв’язківці протягнули телефонну лінію. Валентина Олексіївна і Володимир Кузьмович сподіваються, що невдовзі він таки з’явиться у їхній хаті.
Євгенія СОМОВА.
Фото Миколи ЗІНЧУКА.