Мар’янівку сколихнула новина: колишнього вчителя Богдана Мазурика розшукують його монгольські діти...
У травні нинішнього року Мар’янівку, що на Горохівщині, сколихнула новина: колишнього вчителя Богдана Мазурика розшукують його монгольські діти. А наприкінці літа в Києві у студії телепередачі «Жди меня», що на «Інтері», вони вперше зустрілися через багато років
Петро БОЯРЧУК
СПРАВЖНІЙ УЧИТЕЛЬ ЗАВЖДИ ПАМ’ЯТАЄ ІМЕНА СВОЇХ УЧНІВ Сенсаційну для багатьох жителів Мар’янівки звістку «пустив» між люди колишній сусід Богдана Мазурика Анатолій Сцьольний, на жаль, уже покійний. Чоловік веселої і приязної вдачі, він знав, що свого часу Богдан Михайлович вчителював у Монголії, а в Україні педагоги зазвичай називають своїх учнів дітьми. От тільки декотрі жителі селища, які чули його слова, сприйняли їх буквально. У 1983 році мар’янівський юнак Богдан Мазурик закінчив тодішній Луцький педагогічний інститут імені Лесі Українки, отримав фах учителя російської мови та літератури і за направленням поїхав працювати в місто Запоріжжя. А звідти через чотири роки його направили на педагогічну роботу в Монголію. Викладав в одній із шкіл в Улан-Баторі російську мову і був класним керівником. — Уявіть собі клас, — говорив мені, пригадуючи під час недавньої зустрічі ті літа, — де понад тридцять п’ятикласників, котрі не знають навіть слова російською мовою, і наставника, який повинен навчити їх цієї мови, не знаючи монгольської. Виходило, що я вчив монгольських хлопчиків та дівчаток і вчився разом із ними. А як класний керівник ще й виховував їх. Так тривало доти, допоки СРСР, наближаючись до повного розпаду, в один день не відкликав із Монголії всіх учителів, яких направило туди міністерство освіти УРСР — СРСР. Мене проводжав увесь мій клас. У когось на очах були сльози, хтось говорив мені вдячні слова. Головне — ми вже чудово розуміли як російську, так і монгольську мови. Ну, от… Я повернувся додому, вони залишилися там, а відстань, що між нашими країнами, роз’єднала нас, здавалося, назавжди. Донедавна про монгольський період життя Богданові Мазурику нагадували лише фотографії тих часів — у колі друзів під час якихось вечірок, колективних виїздів на природу або ж туди, де до 20-х років минулого століття зберігалися залишки найдревнішої, заснованої ще Чингісханом столиці Монголії Хангарін, що їх врешті стерли з лиця землі монгольські комсомольці. Серед знімків, які колишній учитель дбайливо зберігає у своєму альбомі, є і кольорова світлина, де він, молодий елегантний чоловік із імпозантною борідкою, в оточенні своїх учнів — уже восьмикласників. Хоч відтоді минуло більше двадцяти років, усіх їх досі пам’ятає поіменно, як і те, хто за якою партою і в якому ряду сидів у класній кімнаті, які успіхи мав у навчанні. Показував мені на тому знімку: — Ось Хулан, що в перекладі означає Швидка Лань, тут Батцецег (Камінна Квітка), Жам’яндорж (Дорогоцінний Камінь), а це Батбаяр. Ось Баасантаргал, Бат–Ерджо, а то Ерденебад, нині успішний в Монголії художник. У 1991-му він подарував мені на прощання свій малюнок, який зберігаю й досі… Розшукуючи свого «російського» вчителя та класного керівника, саме цю фотографію (а такі ж залишились у кожного) й надіслали колишні монгольські учні Богдана Михайловича авторам телепередачі «Жди меня» в Москву. На ній упізнали свого земляка жителі Мар’янівки та Горохова, коли у травні дивилися один із випусків цієї передачі. Хтось зателефонував Сцьольному, аби негайно переказав своєму сусідові Мазурику, якого в ту пору в хаті не було, і дзвінки на його мобільний телефон залишалися без відповіді, що його «показують по телевізору на «Інтері». Хтось зателефонував його дружині Олені Аркадіївні, а потім обрушилася ціла злива телефонних дзвінків. Телепередачу перервала рекламна пауза, тож вони її додивились і побачили той фотознімок, що з’явився на екрані вдруге. Так через відстані, кордони і товщу літ проліг шлях до несподіваної для Мазурика зустрічі.
НА ЗАПРОШЕННЯ В УЛАН-БАТОР СКРОМНО ВІДПОВІВ: «КРАЩЕ ВИ ДО НАС!» Тим часом для монгольських учнів Богдана Михайловича цей шлях відкрив несподіванку іншу. Їхній «російський» учитель глибоко запав кожному із них у серце не так тим, що чудово викладав свій предмет, як тим, що вміло формував та виховував у них щонайкращі людські риси. Про це і говорили через багато літ. А тут раптом з’ясувалося: зовсім він не росіянин, а українець, який мешкає у волинському селищі Мар’янівка, і на зустріч із ним треба їхати не до Москви, як думали попервах, а до Києва. Посланцями від усього класу і дісталися сюди Жам’яндорж, Хулан та Батцецег. Він – через Санкт-Петербург і Москву з Берліна, де працює в монгольському посольстві, вони – через Китай із Улан-Батора, де, теж здобувши після школи вищу освіту, працюють на відповідальних посадах у тамтешніх установах. Привезли гарні новини про всіх колишніх його учнів (…а Ганзоріг вивчив 7 іноземних мов і тепер викладає в університеті в Японії, а Батохтог працює в Кореї, а Монхабат… а Одонтуяа…), підтвердивши, що не випадково і тепер Богдан Михайлович називає їхній клас успішним. Привезли в подарунок срібну чашу (в Монголії вона – символ чистоти почуттів і матеріального достатку) з написом російською: «Нашему Любимому Учителю», записане на відеоплівку колективне запрошення приїхати в Улан-Батор на 20-річчя їхнього шкільного випуску, що відзначатимуть узимку. Без сумніву, через десятки літ збережена колишніми учнями добра пам’ять про вчителя – найвища для нього винагорода. Зараз вони підтримують із Богданом Михайловичем зв’язок електронною поштою. А одним із недавніх листів знову і здивували, і порадували. Річ у тім, що передача з київської студії телепрограми «Жди меня» велась українською мовою, якої вони майже не розуміли, хоча й добре знають російську та інші іноземні. Повезли із собою з Києва записи тієї передачі на компакт–дисках, переклали у себе на монгольську, а через трохи котрась із колишніх його учениць вже написала йому листа українською. Повторила у ньому: «Приїжджайте в Улан-Батор! Чекаємо!» І зігріла тими словами, і додала смутку. Бо український сільський учитель, який працює за фахом і має найкращу, за нашими стандартами, зарплатню, зібратися в таку далеку подорож навряд чи наважиться. Тільки для того, аби дістатися повітряним шляхом до Улан-Батора, треба 1000 американських доларів. Тим часом Богдан Михайлович зі своєю професією, попри те, що так успішно для нього складалося, попрощався. Оскільки після розвалу СРСР інтерес до широко нав’язуваної «старшим братом» російської мови в Україні зменшився, після повернення з Монголії працював кілька років дільничним логопедом у районному відділі освіти і науки. Коли ж і цю посаду скоротили (так звана оптимізація в освіті почалася ще в дев’яностих), зайнявся особистим господарством. Або, як дружина його говорить, домашнім бізнесом. Звісно, міг, як і вона, також колишня вчителька російської мови й літератури, «перевчитися», стати бухгалтером чи здобути іншу професію і працювати десь за новою спеціальністю. Але не схотів. І в цьому – не тільки його особиста трагедія. Бо і в колишніх УРСР – СРСР, і в нинішній Україні вчитель (монгольські учні Богдана Мазурика зазвичай пишуть це слово з великої букви) якоюсь особливою увагою держави не користується. То ж удвох із Оленою Аркадіївною чекають тепер його монгольських дітей на гостину в Мар’янівці. Будинок, де мешкають, великий, а сини і донька (двоє з них, здобувши вищу освіту, працюють далеко від дому, третій вчиться в університеті у Львові, але вчителем не схотів бути жоден) вилетіли звідси, наче ті пташенята з гнізда. Місця, отже, вистачає і пригостити є чим. А Жам’яндорж обіцяв приїхати вже наступного літа.
На фото: А це зустріч із ними через 20 років у Києві після запису телепрограми «Жди меня».
