З чого дивувався і чим переймався протягом минулого тижня редактор відділу сільського життя Сергій НАУМУК...
З чого дивувався і чим переймався протягом минулого тижня редактор відділу сільського життя Сергій НАУМУК...
…КАРТОПЛЯНОЮ ПЛУТАНИНОЮ БОРИСА КЛІМЧУКА У радянські часи жоден процес у сільському господарстві без партії не обходився. Чи про жнива йшлося, чи про льон, чи про буряки. Партійні функціонери з високих трибун роз’яснювали, коли, що і скільки сіяти. Без партії селяни вочевидь не здогадалися б, з якого боку до корови підійти. Та й жита від пшениці не відрізнили б. Але виходив секретар райкому чи обкому, казав мудре слово – і дядькам аж в очах світліло від тієї партійної мудрості. Хороші були традиції, але то все в минулому. Нині від чиновника, бува, й елементарного прогнозу врожаю не діждешся. «Я не ворожка», — може пхикнути. Звісно, ворожити на кавовій гущі — це одне, а давати аргументований прогноз врожаю – інше. Скажімо, нині весь світ орієнтується на дані міністерства сільського господарства США, яке прогнозує наш-таки врожай нерідко точніше за профільну українську структуру. Та то глобальні речі. А от на конкретику ніхто уваги не звертає. Волинські селяни розгублені: сіяти вже чи ще заждати? Буряки чи зернові? Картоплю продавати чи притримати до весни? Питання гризуть, а відповідей нема. Але в процес втрутився голова обласної державної адміністрації. Спочатку Борис Клімчук звернувся до адміністрацій Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської, Одеської, Харківської, Херсонської областей та Криму і Севастополя, щоб тамтешня влада допомогла нашим овочівникам збути продукцію. І майже з усіх регіонів відповіли, що готові підтримати волинських фермерів та одноосібників. Проте цими днями Борис Клімчук повідомив (цитую за «Волинською правдою»): «Хочу попередити тих, хто тримає бульбу і чекає на неї більшої ціни, – вже є замовлення на 1,5 тисячі тонн білоруської картоплі. Свято мєсто пусто не буває. Якщо така ситуація буде в державі, ми відкриємо кордони. Тому, люди, продавайте бульбу. Не чекайте ціни, бо вона сьогодні і так прекрасна. Продавайте і беріть копієчку до кишені. Це мій прогноз, і я його чую. Тим більше прем’єр-міністр 7 жовтня у Мінськ приїжджає, 8-го він буде у Бресті. До речі, я теж отримав команду до Бреста приїхати. Про щось будуть говорити. Бульба в Білорусі вродила, і вона може поїхати до України. Можна перехитрити самих себе, бо на Волині картопля реально є». От тобі й маєш: то пропонували картоплю іншим областям, то беремося завозити її з-за кордону. Якщо врожай слабенький, що визнали представники недержавних організацій на кшталт Асоціації фермерів і землевласників Волині, то так і скажіть. А якщо такий, як і торік, але «відкриємо кордони», то годі фарисействувати про підтримку сільгоспвиробника.
…НОВИМ ВИТКОМ ЗЕМЕЛЬНИХ РОЗМОВ Пам’ятаєте, як зо три роки тому ЗМІ на всі заставки гуділи про земельну реформу. Було обговорено чимало питань майбутнього ринку земель сільськогосподарського призначення: чи зацікавляться українськими чорноземами китайські та арабські інвестори, чи зможуть селяни протистояти агрохолдингам, наскільки одні успішніші за інших і, зрештою, скільки коштуватиме українська земелька. Проте рух до світлого ринкового земельного майбутнього якось зупинився і зійшов на пси. Чимало часу про земельну реформу й чути не було. І от нещодавно Президент України Віктор Янукович дав поштовх новому витку розмов на земельну тему. В Кіровограді на Міжнародному інвестиційному форумі гарант заявив, що Україна вийшла на завершальний етап земельної реформи. Мовляв, треба швидше закінчити розпочате 20 років тому. Його підтримав міністр агропромислової політики й продовольства Микола Присяжнюк: так, треба, але поступово, стримано й поетапно. Ще залишилося зовсім трохи почекати, і в Кабмін надійде доопрацьований законопроект «Про обіг земель сільськогосподарського призначення». Там усе буде, як книжка пише: ризики — мінімальні, аграрному сектору – інвестиційна привабливість, селянам – великі доходи, а право купувати угіддя матиме держава, територіальні громади, Державний земельний банк та громадяни України. Щоправда, того доопрацьованого законопроекту ніхто ще не бачив. Зрештою, не факт, що депутати вмить підтримають усе, що уряд «нахімічив». Тоді навіщо було починати ці земельні розмови? От і я про те. Видно, мусово було сказати щось мудре інвестиційній спільноті — і сказали. Маєш тобі новий виток земельних розмов.
…ОПЕРАТИВНІСТЮ ТА ПАТРІОТИЗМОМ ЛЬВІВ’ЯН Нещодавно харківська влада вкотре продемонструвала свою вузьколобість — заборонила меморіальну дошку відомому на весь світ ученому-славісту Юрію Шевельову. Як так — спочатку роками не згадувати про дозвіл встановити її, а потім похапцем зруйнувати? Та ще й невідомо чиїми руками! Бо комунальне харківське підприємство пізніше запевнило, що їхні працівники до демонтажу не причетні. Ще не встиг влягтися неприємний осад, як наткнувся на повідомлення про встановлення меморіальної дошки Юрію Шевельову на будинку, де він мешкав, у… Львові: 1943 року вчений разом із мамою переїхав сюди з Харкова, заприятелював з відомим мовознавцем, редактором «Українського видавництва» Василем Сімовичем, укладав німецько-український правничий словник. У місті вже розпочали збір коштів на пам’ятний знак. Ідею підтримала Львівська міська рада. Їй-бо, навіть позаздрив оперативності львів’ян!
…РІЗНИЦЕЮ У ВРАЖЕННЯХ ВЛАСНИХ ТА ЗАОКЕАНСЬКОЇ ГОСТІ Чергова редакційна поїздка замками та монастирями Львівщини не лише принесла чимало вражень, але й дала харч для роздумів. Старовинне містечко Жовква, Крехівський монастир, печерний храм у Страдчі, Золочівський, Підгорецький та Олеський замки, і все це приправлено розповідями про відомих осіб королівського роду, романтичними легендами… Особливо сподобалася мандрівка американці Мішель Тодд, яка живе й працює в Луцьку, — нічого подібного у себе на батьківщині вона не бачила. На запитання, чи було б це цікаво її співвітчизникам, енергійно сказала, що так. Проте одразу мусила визнати: без поліпшення якості доріг та сервісу годі думати про навалу іноземних гостей. Не знаю, з чим порівнювала побачене наша дуже політкоректна гостя, а от я хоч-не-хоч згадував інші історичні місця України. Ті, які перебувають у жалюгідному стані. Де туристи бувають хіба вряди-годи. Де навіть банальних сувенірів — як кіт наплакав. Оглядаючи багату колекцію експонатів Золочівського замку, згадав про той, що у селі Підзамочок Бучацького району на Тернопіллі. Руїни на околиці села, до яких дісталися надвечір, оживляли лише дві фігури: літній чоловік із дружиною, сидячи на стільчиках, пасли корову поміж напівзруйнованих стін. Символічно, чи не так? Збудовані на століття замки і монастирі ще тримають мовчазну оборону, але все-таки більшість із них ближчі до Підзамочка, а не до Золочева. А мандруючи вузькими вуличками Жовкви, де на кожному кроці — історія, згадав нашу Олику Ківерцівського району. Старовинне містечко, відвідини якого могли б стати окрасою будь-якого туру. Але щоб бодай так-сяк упорядкувати тамтешні пам’ятки, потрібні десятки, а може й сотні мільйонів гривень. У державному бюджеті їх немає. Вочевидь і найближчим часом не буде. Тож іноземним туристам доведеться показувати тільки ті кілька замків-щасливців або пишні адмінспоруди нинішніх міністерств та відомств. Але чи буде то рівноцінна заміна?
На фото: Твердиня в Підзамочку на Тернопіллі теж могла б приваблювати гостей.
